— Отож-бо. А нічим. Він був без професії, а хто не має професії, тому, принаймні, треба мати ферму. Просто сидів собі, попивав каву й дивився, як біржова криза викачує з нього грошики.
—. Мій батько каже, більше таких криз не буде.
— Будем надіятись. Хоча, мабуть, це з тих лих, що на добро виходять. Тато мій присмирнів, це точно, бо, поки в нього гроші водилися, дуже вже норовистий був.
— Річард,— озвалася Пеггі,— любить свого батька.
І відкинула назад волосся. Репліка видалась мені недоречною: у материних словах вона вловила натяк, якого там не було. Мати моя теж любила свого батька, а "норовистість" вважала цілком непоганою, навіть бажаною рисою характеру. Невже Пеггі така тупа, що не відчула цього? А ще мене, зізнаюсь, дратувало оте її вічне — в присутності Річарда — обстоювання чоловіка, з яким розійшлася п'ять років тому,— дратувало, як може дратувати кожна реакція, що виродилась у рефлекс. І все ж я розумів — їй було чого нервуватися: в матері моєї був свій, ризикований спосіб спілкування з дітьми, як з рівними собі. Колись, багато літ тому, у цій-таки кухні, мій син Чарлі — на той час дворічний,— маршируючи довкола столу з лінійкою в руці, ненароком ударив нею бабусю. Та, не задумуючись ані на мить, вихопила в нього лінійку й добряче огріла малого. І, поки Джоан втихомирювала Чарлі, мати, усе ще тримаючи оту злощасну лінійку — оранжеву таку, зі штампом олтонської крамнички залізних виробів,— виправдовувалася, мовляв, той уже з самого ранку "пускав на неї оком" і явно носився з думкою "влаштувати їй іспит". Так само, як найпримітивніші з віруючих приписують байдужому Всесвітові наперед визначені наміри, так і мати марновірно наділяла усі живі істоти — в тім і дітей,
і собак_таким багатством мотивів, яких у них і бути не
могло,— хоча, як і всі віруючі, вміла знайти довкола себе підтвердження власним здогадам.
_ І добре, що любить,— сказала вона спокійно й відхилилась назад, обдарувавши Пеггі поглядом крізь нижні скельця біфокальних окулярів.— Чого ж його не любити?
Я здригнувся, передчуваючи, що Пеггі на це не змовчить, та, на щастя, Річард, очі котрого блищали, як у всіх зачарованих — всіх оленів-принців і царівен-жаб,— наполіг, щоб мати продовжила свою казку-розловідь,
— А як це ви, не маючи грошей, ферму відкупили?
— Ми продали будинок,— пояснила мати,— той, у місті, де він народився. Вже по війні. Бачиш, Річарде,— після Великої кризи, коли всі, крім Бінга Кросбі, втратили, хто що мав, була війна, на якій всі, навіть учителі, трохи нажилися — хто, звісно, живий лишився.
— А хто то — Бінг Кросбі?
— Знаменитий співак. Це жарт такий.
— Ясно,— сказав він і статечно всміхнувся. Між передніми зубами в нього проміжок, як у всіх веснянкуватих, хоч веснянок у нього нема: Річард успадкував від батька здорову — кров з молоком — сухувату шкіру.
— Коли війна скінчилась, ми з моїм чоловіком мали трохи заощаджень: він щоліта брав додаткову роботу, та й я, можеш собі уявити, кроїла парашути,— а тут якраз нашу ферму продають. Я пішла до одного старого — він мені завжди пораду давав, коли я просила. Ось перед тим, як Джо народити, я теж його спиталася, чи варто, бо казали, це може мені на здоров'ї відбитись, а він мені на те: "Мертва та кров, котра не тече". Тобто він хотів сказати — я так це розумію,— що кревні — родина, тобто — повинні мати дитину, інакше рід вимре. Отож я взяла та й вродила сина, і всі мої тітки надивуватися не могли, як це я так розумно втяла. Вони, бач, Думали, у мене не все гаразд. Ну от, цим разом мені дуже хотілося повернути ферму, а старий мені й каже: "Є одне іспанське прислів'я — проси що хочеш і плати що просять". Я так і зробила.
Всі мовчали, прикидаючи в думці, у скільки обійшлося оте хотіння. Річард спитав:
— А вашому чоловікові подобалось працювати на фермі? "Ні!" — зойкнуло в мені так гучно, що, глушачи той зойк,
я мовив уголос:
— Він ніколи не працював на фермі.
— Не працював, правда,— сказала мати.— Але купив мені трактор і помагав косити. Він був міський хлопець, як і ти.
— Кому потрібна ферма,— спитав Річард, пам'ятаючи мою пораду,— на якій ніхто не працює?
Я налякався, що цього вже заглушити не вдасться. Однак питання, здається, матері сподобалось: вона ще більше витягла голову, набираючи в легені достатньо повітря.
— Чому ж,— швидко заговорила вона.— А може, тому й потрібна, що на ній ніхто не працює. Земля — вона, як людина, потребує спочинку. Земля — це та ж сама людина, тільки що вона не вмирає ніколи, а просто дуже-дуже втомлюється.
— Тим більше,— підхопив я, щоб дати перепочинок її натрудженому голосу,— що ми трохи її обробляємо. Часом сіно продаємо; донедавна один меноніт орендував у нас поле на горбі, під кукурудзу; ще овочі ростимо, і полуниці колись продавали.
— Атож,— зненацька повернулась мати до Пеггі.— Частенько бувало, що цей молодий пан гарвардський студент разом зі своєю вельми культурною дружиною бостонського роду хоч-не-хоч тягли у неділю двоє козел із дошкою на дорогу і спродували ягоди проїжджим!
Якось аж на душі похололо від думки, що Джоан і сам колишній я стали вже епізодом у материнім міфі про ферму.
— Нам це не шкодило,— сказав я, щоб наблизити легенду до живої дійсності, а себе самого — до дружини, яка не продавала полуниць.
_ Та ти терпіти цього не міг,— впевнено відмовила
мати._і над усе боявся, що ніхто не спиниться.— Вона повернулась до Пеггі, роз'яснюючи: — Сам він полуниць не їсть, то як йому було зрозуміти, що комусь вони можуть бути до смаку!
— Тепер їсть,— сказала Пеггі. Мати глянула на мене:
— Справді?
— З морозивом,— відповів я.
— А хто був отой старий? — спитав Річард.
— Який старий? — закліпала очима мати.
— Той, в котрого ви поради просили, робити вам те-то й те-то чи ні.
— А! Та, мабуть, ця історія не для тебе. Як скажеш, Пеггі?
— Не знаю, що за історія.
— Це, Річарде, один наш старий родич — звали його дядько Руп,— який, подейкували, надто вже сердечно ставився до моєї мами. І не міняв свого ставлення ще довго після того, як всі оті вияви сердечності, на думку декого, перестали вважатися пристойними. В усякому разі, мене він дуже любив, так що, мабуть-таки, там щось було не те. Він єдиний мав мене за розумницю.