— Оце посмішка,— сказала мати.— Пеггі, наступного разу, коли ти приїдеш — якщо, звісно, тебе на це стане, а я ще не вмру,— я б хотіла, щоб ти сфотографувалась для мене.
Нью-Йорк — сам по собі місто-фотографія, жива пам'ять моєї дитячої мрії про свободу — кликав мене, поривав до машини, в дорогу — путівцем, по шосе, автострадою. Мати ще раз повернулась до мене; очі її відмолоділи від сліз, що проблискували благанням.
— Джо,— сказала вона,— як будеш продавати мою ферму — не продай дешево. Візьми пристойну ціну.
Це — укладення угоди; треба бути обачним. І відповідь дати звичною нашою мовою — бо іншої в нас і не було,— мовою натяків і піддражнювань, що по-змовницькому дипломатично уникала будь-яких відвертих заяв і, озираючись в минуле, лишала його неторканим.
— Твою ферму? — сказав я.— А мені завжди здавалось, що вона — наша.