Для своєї проповіді він вибрав вірш вісімнадцятий із другого розділу Книги буття і виголошував її піднесено, на мудровано-вчений манір; підсвічені лампою на аналої, лице його і руки здавалися блідими.
— / сказав Господь Бог: "Недобре* щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього". Прошу звернути увагу: Адамові потрібна була "поміч, подібна до нього". По-давньоєврейському це слово звучить "азер" і означає воно, безвідносно до статі — "допомога", "поміч", яку, наприклад, підмайстер може надати майстрові, чи один робітник — іншому робітникові. Отже, нас із вами — і чоловіків, і жінок — пустили у світ не для того, як твердять деякі сентиментальні богословські вчення, щоб любити одне одного, а для того, щоб працювати разом. Праця аж ніяк не є наслідком гріхопадіння людського. Ще як створення світу тільки-но почалося і нічим не було осквернене, Господь послав Адама в Едемський сад, "щоб порав та доглядав його". Доглядав його. У наступному вірші читаємо: / вчинив Господь Бог із землі всю польову звірину і все птаство небесне, і до Лдама привів, щоб побачити, як він їх кликатиме. Л все, як покличе ^дам до них, до живої душі — воно ймення йому. Дві речі видаються тут дивними. Перше: що Господь — здавалось би, по наївності — сотворив не Єву, а саме тварин як помічників, друзів Адамових у його самітництві. Друге: що найпершою працею Адама — взагалі найпершим актом праці, який доносить до нас Біблія — було дати ймення усім цим тваринам. Та чи ж такі вже й дивні ці факти? Хіба всі оті безсловесні істоти земні не є в дійсності нашими друзями? Хіба не проблиск Господнього призначення світиться нам ув очах собаки, в очах коня,— навіть телиці, коли її ведуть на бойню? Хіба Людина, творець цивілізації, бачить в тваринах лише худобу для поклажі й прокорму, хіба не шукає вона в них натхнення, не знаходить його в леті птиць, у могутності й величі левів? Хіба, по суті, не існує між нами одвічної, обопільно шанованої угоди? І чи так уже й дивно, що найпершим завданням Адама було дати ймення своїм безсловесним помічникам? Хіба наша мова — це не те ж іомлевпоряд-ництво, розмежування полів? Усі ми тут — сини і доньки фермерів і добре знаємо, як нікчемний хробак розпушує, напуває повітрям грунт. Так і мова наша розпушує безплідні товщі грубої матерії, напуває їх думкою, духом. Я шепнув матері:
— А от я — не фермерський син.
— Т-с-с. Ти ж і мій син також.
— / вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон,— і заснув він. І Він узяв одне із ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку, і привів Ті до Адама. Як декому з вас, безперечно, відомо, на цей вірш посилалися, вперше застосовуючи наркоз при операціях, коли виникли побоювання, чи сумісна анестезія з християнським ученням. Однак звернімо увагу на три інші обставини сотворіння Єви. Вона походить від Адама. її було створено після Адама. І створено її, коли Адам спав. Що ж говорять нам ці положення про сучасних чоловіків і жінок? Перше: чи ж не в тому суть жіночої проблеми, що Жінка походить від Чоловіка і є через те підвидом, не зовсім рівнею йому, частиною цілого? Адже й терміни "чоловік", "чоловіцтво", у значенні "людина", "людство" включають у себе і Жінку. Словник Вербстера дає наступне тлумачення слова "жінка": "доросла особа жіночого роду на відміну від чоловіка чи дитини". При такому тлумаченні мимоволі створюється враження, що жінка — це щось середнє між чоловіком і дитиною.
Брати Генрі переглянулись, і з передніх лав донісся ввічливий смішок. ,
— Друге: її було створено після Чоловіка. Уявімо собі Творця як ремісника, що поступово вдосконалюється у власному ремеслі. Чоловік — витвір руки менш майстерної, але більш претензійної; Жінка — майстерніший і практично доцільніший виріб. Зважте, що виліплено її невдовзі після того, як Господь сотворив "всю польову звірину і все птаство небесне", тож рука його, рухаючись і далі у тому ж самому ритмі, надала Жінці довершеної пластики всіх земних істот. Ребро по формі своїй — заокруглене. Зі створенням Жінки
Чоловік розгубився, не знаючи, куди йому спрямувати себе. Однією половиною свого єства він тягнеться до неї, своєї частки, як до себе самого, до того внутрішнього, рідного тепла, в якому знаходить розрішення від всіх своїх сумнівів, а в роз-рішенні — вирішення їх. Друга ж його половина звернена назовні, до Бога, у безконечність. Бо прагне він вирішити незбагненне для нього питання, розгадати загадку власної смерті. Єва цього не прагне. У певному розумінні вона й не знає смерті. Саме її ім'я, Хава, означає "живуща". її материнство — ось конкретна відповідь на те, на що чоловіки шукають відповіді абстрактної. Однак, як нам, християнам, відомо, абстрактна відповідь тут неможлива,— взагалі неможлива будь-яка відповідь поза конкретною реальністю Христа.
Його загострене обличчя ще більше зблідло, схилившись до світла на аналої.
— І третє: Жінку було сотворено, коли Адам спав. Відтоді врода її в чоловічих очах має в собі щось від сновиддя. Кожного дня ми прокидаємось, як Адам, і з подивом бачимо біля себе свого двійника — ні, не двійника, бо ніжність і лагідна терпеливість жінки навіть якось суперечить нашій природі. Простягуючи їй руку, Адам сповнює акт віри. / промовив Адам: "Оце тепер вона — кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка". Мова, якою писана Книга буття, має граматичну категорію роду. Чоловік, "іш", називає Жінку "іша" — тобто визначає її як іновид себе самого. Необхідний іновид. Карл Барт, видатний богослов з когорти наших дружніх суперників, реформатської церкви, так говорить про Жінку: "Усе її існування — це заклик, хай не завжди почутий, до доброти Чоловіка". Заклик до доброти Чоловіка. "Бо доброта,— продовжує він,— споконвіку становить частку особливого обов'язку, покладеного на нього як на Людину". "Споконвіку становить" — з самого початку, з тієї хвилини, як Господь у дихнув життя в бездушну глину, "і стала людина живою душею".
Отже, Жінку — якщо я не помиляюсь у тлумаченні цих текстів — було створено, щоб вона помагала Чоловікові в його праці, яка є працею божою. Вона і поступається Чоловікові, і вища від нього. Називаючи її іменем, похідним від власного, Адам здійснює акт віри: "Оце тепер вона — кість від костей моїх, і тіло від тіла мого". Цими словами він визнає за собою обов'язок бути добрим. Морально прив'язує себе до землі. Доброта відрізняється від праведності так само, як трави від зір. Хоча і одне, і друге — безмежні. Але праведність неможлива без свідомого визнання Бога. А доброта не потребує віри. Вона властива самій природі світотворення, вона —. у кожному повороті, в кожному злеті руки Творця. Помолімось йому.