Річард знов засміявся; я подумав, чи не придалася б йому металічна пластинка — стягнути проріху між зубами, та вирішив, що, мабуть, Пеггі з дантистом уже обговорили це питання.
— ...у коридорище горла, потім злізла по кривій драбині ребер в похмуру кімнату зі склепіннями, де кожен її крок відбивався луною...
— Це як у доктора Зейса,— сказав Річард.
— Швидше, як у Данте,— сказав я.— Чув про Данте?
— Він француз?
— Майже. Отак вона спускалася щораз нижче і нижче, з кімнати в кімнату, одна від одної незвичайнішу, одна від одної темнішу, і що нижче спускалася, то меншою ставала, аж поки — якраз тоді, коли вже була певна, що дісталась нарешті підземелля зі скарбом — зникла зовсім!
Запала тиша. Очі в хлопця розширились настільки, що мені було видно у карих райдужках розмежовані світлом верстви зерняток, кружалець, тендітних, мов рваних, мазків. Жіночі голоси під нами зносились дедалі гучніше; я марно дослухався в надії вловити хоч бризку сміху.
— Це вже кінець? — спитав Річард.— Вона померла?
— Хто сказав, що померла? Просто стала така маленька, що саму себе знайти не могла. Заснула на зиму.
— А-а! Он воно що. Ви ж сказали, що листя падало.
— Ти й справді гадаєш, що померти — це зникнути?
— Не знаю.
— От і добре. Я теж не знаю. Як би там не було, але за якийсь час, напровесні, жаба прокинулась, роззирнулася в
темряві, поскакала через усі ті кімнати назад, вибралася крученими сходами наверх, до очей, розчахнула повіки і визирнула надвір. А небо там — голубе. Казці кінець.
— "Розчахнула повіки" — це мені сподобалось.
— Спасибі. І за те, що слухав — теж.
— А ще таку розповісте?
— Навряд. Ти вже завеликий для казок.
— А скільки Чарлі років?
— Чарлі?
— Ну, справжньому вашому синові.
— Сім. У жовтні вісім буде.
— Не такий вже й малий. Я б ще міг з ним гратися.
— Думаєш? Що ж, влаштуємо це. Він скоро буде в Нью-Йорку.
— Знаю.
Пеггі сказала. Відчувалося, що за цією його ввічливою допитливістю стоїть Пеггі. Та, на відміну від неї, я ще не здатен був уявити собі таких ідилічних взаємин, коли б наші діти могли гратися разом, буцімто розвід батьків — це такий собі своєрідний звичай родичання дітей.
— Може, принести тобі книжку — сам тепер почитаєш? А яку — про квіти? Чи фантастику?
— Та ну його! Досить з мене. Полежу просто так, послухаю, як дощ падає. Вчора вночі сова пугукала, я чув.
— І я чув. Я вимкну лампу, лишу тобі світло у ванній.
— Не треба. Мені в темряві не страшно.
— Хай. А то ще прокинешся і будеш гадати, куди це ти потрапив.
Нахилившись і вимкнувши світло, я потягнувся, щоб його поцілувати. Звичаю такого у нас не було, але саме цього він сподівався, бо повернув до мене голову по-хлоп'ячому рвучко і неоковирно; чи, може, навпаки, відвернув — у темряві не розбереш. Я трапив губами на складку в кутику його рота.
— Бувай, жабеня.
Простуючи униз, назустріч голосам, що наростали разом зі світлом, я відчув, як мене торкає, обсотує ледь чутний і дуже знайомий вологий запах — здалося, ще мить, і я впізнаю у ньому якийсь невідомий, рідний до болю скарб, надиханий цими кам'яними стінами, штукатуркою, деревом — самою історією цієї домівки. Та, як виявилось, то парував непросохлий рушник на перилах, розносячи у повітрі терпкий дух мокрого волосся Пеггі.
Моя мати й дружина розмовляли — розмовляли від пів на дев'яту до десятої години, і хоч розмова їхня, де шквал суперечки тут же стихав безпричинно, як тільки котрась із них виходила з кімнати і поверталась, несучи склянку вина, чи джину з тоніком, чи пригорщу солоних кренделиків; де задушливі тунелі нещирості обривалися раптом, виводячи в долину мало не ідилічних спогадів, що знов непомітно вужчала і вужчала,— хоч розмова ця у певному розумінні була апогеєм і мето'ю нашого сюди приїзду, я не дуже-то й прислухався до неї. Весь час, поки вони розмовляли — мати пів-лежачи на дивані, бруднім від собачої шерсті, Пеггі — вихиляючись з крісла, звідкіля свого часу глаголив мій дід,— я сидів поміж них на синім садовім стільці і читав свого Вудхауза. Вряди-годи до мене звертались — волали навіть:
— Що, по-твоєму, Джо, твого батька пошили в дурні? Звідки вона це взяла, як не від тебе?
— Але ж, Джо,— ти мені сам казав, що тебе до вісімнадцяти років не пускали на побачення!
— Джо, це правда, що Джоан тобі зраджувала, чи це, так би мовити, образне мислення?
— Джо, заступися за мене! Як ти зараз змовчиш — значить, ти мені брехав!
— Вона завжди така високомовна, Джо, чи це лиш моя особа її в істерику вганяє?
Ловлячись час від часу на ці відчайдушні гачки, що боляче впинались у мозок і витягували з мене кілька то миротворчих, то самооборонних, то роздратованих слів, я, разом із компанією несосвітенних диваків, що гарцювали по чомусь зеленому в мене на колінах, плив півсвідомо в безбережних каламутних водах, де борсались дві розпачливо безпорадні душі, розминаючись, шукали одна одну і знов розминались; все глибше і глибше поринали їхні голоси у потемки цих чужих одна одній душ, в погоні за тим, що, як мені уявлялось, було тільки тінню мого батька й мене самого. Пеггі вважала — і думка ця тепер, коли вже думки і слова не знали стриму, переросла з підозри у пряме звинувачення, у чітко сформульований вирок минулому, доступному їй лише з моїх рук,— що мати моя недооцінювала й занапастила свого чоловіка, не відповідала йому як "жінка", що нав'-язала йому свою ферму, котра, по суті, й була її єдиною любов'ю, і тим самим й у власному, рідному синові деформувала чуття його чоловічого "я". Ледь прислухаючись до її слів, я думав про батька з його упертим матеріалізмом, з його смішливою добротою — для нього самопожертва була тим, чим для інших чоловіків є сластолюбство,— і я мимоволі відмежовувався від її голосу, настільки різко дисгармонував він із невимовною простотою того, як усе було насправді. Мати, в свою чергу, вела наступ власною контрсистемою неймовірних тверджень, центром якої, був я — єдина її дитина, безвісний обранець долі, поет, що його обманом викрали в ідеально безкорисливої, безвольної дружини і ввергли у непрощенний гріх перелюбства й у вічне прокляття за те, що лишив своїх дітей безбатченками. "Глянь йому в вічі!" — крикнула раптом мати, і я підвів обличчя, даючи змогу обом знайти у нім те, що кожній хотілося знайти.