— А-а!
— Так що доведеться комусь їхати до магазину. Ти вже не така охоча сідати за кермо, як раніш?
— Сідаю, коли мушу. Але після того випадку в червні боюся. Сама я не проти загриміти на той світ, та наражати на це інших, по-моєму, непорядно.
— Гаразд, поїду я. Харчів докупити?
— Напевно. Треба глянути в льодівню і порадитися з Пеггі.
Це слово — "льодівня",— хоча йшлося про звичайний холодильник,— перенесло мене назад в Олінджер, у світ дитинства, де кожна така вилазка, навіть найзвичайніша, була захопливою подією.
— Обов'язок організувати експедицію покладається на тебе,— оголосив я.— їдуть усі, хто хоче. А я, поки ви зберетесь, іду косити.
Мати поклала долоню мені на чоло — чи не загаряче.
— Тільки не перепрацьовуйся. Не забувай — ти тепер городянин.
— А часом, коли він мене приводив,— сказав мені Річард, по-дитячому гордий, що до слів його тут прислухаються,— він навіть ночував у нас, і вранці ми снідали разом.
Вони пішли далі, спускаючись через сад до будинку. Мати нахилилась, підіймаючи мотику з високої трави. Пеггі підвелася їй назустріч. Можливо, мені лиш привиділось, що вона, встаючи, хтиво якось гойднула стегнами й зухвалим жестом відкинула волосся з очей. Чоловіка її я стрічав тільки раз, у Нью-Хейвені, коли ми заїжджали до нього забрати Річарда, повертаючись із Труро після нашого медового місяця — точніше, чотирнадцяти днів, десять з яких лив дощ. Східці, вибиті в піщаниковій скалі, що виводили на пляж і осипалися під ногами, здавались мені сходами Іакова, а розмаїття гладких камінців гальки — чудом природи; мжичка і мряка скрадали нас від світу, але не від нас самих, і я був безтямно щасливий — такий щасливий, що серце, здавалось, переступало дозволену йому межу блаженства і — коли Пеггі засинала поряд під шурхіт дощу в маленькім нашім котеджі з його плетеними кріслами, детективами воєнних років і мушля-мй-попільничками — серце моє блукало в такій безутішній самоті і печалі, де все інше перестає існувати. Термін оренди швидко скінчився. Річардів батько — Маккейб, як вона завжди його називала, не по імені — працював заступником декана у Йєльському університеті. Наготувавшись його зненавидіти, я, на свій подив, навіть сподобав цього чоловіка. Одного зросту з Пеггі, рудий, сором'язливий і вже лисіючий, він мав вигляд боязкого зовні, однак певного себе, вродженого вченого. Колись моя мати мріяла, що я стану поетом чи принаймні вчителем; жодної з цих надій я так і не виправдав. У Маккейбові ж я бачив того, ким міг би стати й сам. Фізично він був до неприродності молодий. Теніс і бадмінтон виробили у ньому лаконічність, пружинистість рухів. У чітко окреслених, аж надто червоних губах було щось від вампіра, мовби він і справді смоктав кров своїх студентів. Завчена, завжди напохваті, усмішка з чарівливою, як у Річарда, прогалинкою між зубів, а очі — темно-карі, хмурні, безрадісні — готові були, здавалось, ту ж мить по-дитячому налитись стражданням. Професійна звичка вести бесіду, що виявлялась у надмірній уважливості до нас, іноді — коли в Пеггі нервово зривався голос — зраджувала його, і він неспокійно вертів зап'ястями, ніби поправляючи манжети сорочки. З колишньою своєю дружиною він тримався люб'язно й розважливо, але дуже вже, як здавалось, обачно.
Після цього знайомства мені захотілось докопатися-таки, хто ж кого покинув. Досі я гадав, що все йшло від Пеггі: Пеггі прийняла рішення, Пеггі наполягала, Пеггі боролася і виборола свободу; однак безрадісний блиск у круглих карих очах декана Маккейба справив на мене дивне, суперечливе враження, яке ще посилив підкреслено міцний потиск його руки при прощанні. Здавалось, він так багато прагне втиснути у цю коротку мить контакту зі мною — співчуття, готовність простити, утвердження власної переваги, відчуття полегкості, що я виявився цілком незлобивою людиною, вдячність, ненависть — що ще? Я так і не зумів добитися від неї, чим же він їй не догодив. Просто у нас темпераменти різні. Я це відчула перша, а в Маккейба вистачило такту визнати, що так воно і є. Але що саме тебе не задовольняло? Він жорстоко поводився з тобою? Гуляв? Та ні, не зовсім. Як це — не зовсім? Ну, поки я сама його на це не штовхнула. То ти його сама підштовхувала? Мимоволі — спочатку. Вона відкинула назад волосся. Може, він імпотент? Який там імпотент! Не плети дурниць, Джо. її протест здавався надто бурхливим — машинальний, несвідомий рефлекс, вироблений постійною звичкою самозахисту. Я ж не мав на думці почути від неї, що вони взагалі ніколи не кохалися. Чи, може, мав? Так чим же він тоді тобі не догодив? Не знаю. Не можу цього пояснити. З ним я якось не відчувала себе жінкою. А зі мною? З тобою — так. По чому ж це відчутно? Ти так поводишся, ніби я — твоя власність. Це чудово. І цього не можна навчитися. У тебе воно само собою виходить. А в нього не виходило? Він був самозакоханий і несмілий. Я йому була тягарем. Він любить книжки і чоловічу компанію. І тому не одружується? їй досить було сказати: "Так", але вона сказала: Тому, і ще тому, мабуть,— додала безтурботно,— що йому здається — він мене й досі кохає.
Хмари, що повивали це розлучення, нависли над полем, де я косив. Небо, яке донедавна було армадою цитадельних укріплень й ареною політичних маневрів, приступило до анатомічного розтину мертвого нині шлюбу: ось просвітлена рука, що, здається, заснула на спотвореній жіночій груді; ось темні громаддя дощових хмар, наче сварливі адвокати; ось гострий голос Пеггі врізався лезом у п'ятикутний моріжок блакиті. Я, як міг, відганяв від себе думку, розбурхану матір'ю, що я — дурень з дурнів, що в очах Маккейба я був гідний сміху й жалю. Раз вона спала з ним після того, як вони розійшлися, розлучилися офіційно — це може означати тільки одне: що вона хотіла його повернути, але так і не домоглася свого.
Затрубив клаксон.
Під'їхала мати старим батьковим "шевроле". Я покинув трактор серед поля, обтрусив сорочку. Поруч з матір'ю сидів Річард.
— А Пеггі де? — спитав я.
— Сказала, що не поїде. Не хоче перевдягатися.
— Ти її чемно просила?
— Дуже чемно — правда, Річарде? — Мати посунулась, звільняючи мені місце за кермом.