На дорозі, коли я повертав біля межі, вигулькнула великодньо-рожева цятка — мати. Я продовжував косити, їдучи вздовж уже скошеної смуги назад, їй назустріч. Було близько полудня. Волосся на маківці стало жорстке, як сіно, і я почав чхати — зненацька і нестримно: здавалось, кожен кубічний дюйм повітря невидимо начинений квітковим пилком. Отак, не бачачи нічого перед собою, я ледь не розчавив був двох перепілок, що випурхнули з-під самих коліс. Я й не помітив, що мати не сама: з нею були Пеггі і Річард, і собаки гасали довкола, нетямлячись від радості. Я виїхав просто на них і вимкнув запалювання.
Мати сказала:
— Бідна дитина, то ти отак мучишся з самого ранку?
— Від чого мучуся?
— Таж від лихоманки своєї.
— Ні, мене щойно вхопило — як вас побачив.
— Як нас побачив? — обернулася мати до Пеггі.— Джо каже, це в нього психосоматичне.
Пеггі принесла лимонад у скляній банці з дротяною ручкою — колись у таких консервували фрукти. Переймаючи банку, я вмисне торкнувся її пальців, та не завважив ніяких змін у бадьористо-настороженому виразі її обличчя. Пеггі була в білих шортах і жовтій безрукавці, потемнілій на проймах, що терлись об спітнілу шкіру. Коли я відірвався від питва, вона, у мимовільному пориві співпричетності, що свід-
чила, мабуть, про страх, облизнула верхню губу, вусату від крапельок поту. Не відповівши на материну репліку, вона не зводила з мене пильних очей, мовби силкувалася пригадати, де ми бачились раніше.
_ Ну, то чим ти займалася цілий ранок? — спитав я.—
Обідати ще не пора?
Мати сказала:
— Таж ти тільки годину, як на полі! А ми посуд помили і оце з собаками на прогулянку йдемо, як учора домовлялись. Хочеш з нами?
— Мушу докосити.
— А ти вже багатенько зробив. На якій швидкості?
— На третій.
— Пильнуєш за гніздами?
— Поки що не траплялись. %
— Я бачила, ти двох перепілок сполохав. На каміння часто натикався?
— Зачепив був один там, на повороті.
— А, той валун. Батько щораз від нього шматок відколупував; дотепер він уже мав би зовсім з землею зрівнятися.
Річард сказав:
— Ці трактори такі повільні, правда?
По материному обличчю було видно, що вона готується до якоїсь пишномовної тиради.
— Це тому,— сказала вона Річардові,— що вони — як люди, приречені на смерть: у них ноги наполовину в землі.
Вона весь час підкидала мені, як гачок, думку про свій недалекий кінець.*
Річард зніяковів, а я розізлився на матір — навіщо дитину морочити?
— Хочеш поводити трохи?
Це моє, як виявилося, злощасне запитання було викликане не просто потребою провчити матір, помститися їй. Я людина слабовільна, і, як кожному слабакові, мені завжди хочеться, щоб і інші знали, що їм можна, а чого ні. Сам я можу тільки ДР пори до часу терпіти тягар невисловленого вголос.
12"
355
А мати якраз почувається вільно, як удома, в атмосфері натяків та недомовок, де завжди можна обернути кота хвостом.
Річард відказав недбалим баском:
— В принципі я не проти.
— Навіть і не думай.
Якби Пеггі хоч трохи загаялась, мати, мабуть, і не стала б його захищати.
— Чому ж,— сказала вона.— Семмі Шелкопф водив трактор, маючи вдвічі менше років, а розуму — і поготів.
— Так, і скалічив Мітці,— зауважив я.
— Як ми з татом ходили в похід, він мені дозволяв моторним човном керувати на озері.
— Навіть і не думай.
— Мамі краще знати, Річарде,— сказала моя мати. І звернулася до мене, пробуючи, як тримається її гачок: — То ти не хочеш з нами пройтися? Боюсь, щоб ти не перегрівся на сонці.
— Ні, я коситиму до обіду.
Я коситиму, а мати хай використовує нагоду, аби зблизитися з Пеггі — такою була наша домовленість. Хай поспілкуються самі, без мене. Я боявся загубитись серед їхніх не-порозумінь і, побачивши, як мати відвела ображений погляд, а Пеггі стиснула губи, подумав,— може, якраз цей жаль до мене і допоможе їм знайти спільну мову. Жінки рушили геть, обережно ступаючи по стерні: Пегті — щоб не подряпати ніг у відкритих сандалях, а мати, опустивши голову, вишукувала огріхи, понівечені гнізда, скалічених птахів. Річард і собі почав гасати, вкупі з собаками, полюючи за жмутиками льняного пуху та капустянками, що навперемінки носилися в повітрі. Я з гордістю відзначив, що обидві вони — і мати, і Пеггі — рославі, дорідні жінки. Тільки великий багатій може мати право на таких жінок, і ця велеможність додавала ще більшої ваги тріумфальному нашестю моїх владних коліс на буйноцвіт-ні сіна, що, покірно лягаючи під них, оберталися в покоси.
На п'ятому чи шостому гоні я побачив їх знову — барвисті цятки, що вигулькнули з лісу і, вертаючись додому, вервечкою покотились по схилу, що спускався до руїн тютюнової повітки. Собаки так само вибрикували, хлопчик біг підтюпцем, а жінки плентались позаду. Поки трактор довго й повільно розвертався, я не зводив з них очей, і мені ввижалось, що ціла ця вервечка міцно прив'язана до мене.
Під полудень небо, наче вмліваючи від спеки, почало маячити прозорими голубуватими хмарками. Знявся вітрець, миттю висушивши піт і схолодивши тіло з одного боку. Скошена зелень раз по раз набирала брудного відтінку, пірнаючи в тінь від хмаринок, а небо над лісом взялося тьмяним нальотом, як шпалери за диваном, що його давно не зсовували з місця. Дві прямокутні армії-недобитки ще чекали мого удару, відрізані одна від одної двадцятьма ходками трактора, коли прибіг Річард кликати мене на обід.
По той бік дороги, на розі іншого, малого поля,росла висока стара груша, схожа на розхристаний фонтан. Багато гілок усохло, чимало поїла гниль, тому на вцілілих дерево плодоносило особливо рясно; грушкам було тісно, і вони, навіть не достигнувши, падали. Отам, у затінку, де трава аж роїлась червивими пахучими плодами, я і поставив трактор.
Ми з Річардом дружно почимчикували додому. Батькові штани якось ніби сковували крок, долоні були гарячі і сірі — далося взнаки кермо із старої гуми,— в очах мерехтіло: приємні відчуття, доказ, що діло зроблене — чого моя постійна робота ніколи мені не дає. Я запитав:
— Ну, як прогулянка?
— Цікаво. Байбака бачили і ще дрозда, якогось дуже рідкісного. Ваша мама все-все знає, як що називається.
— А он ти всіх бейсболістів знаєш, як хто називається.