_ Де моя піжама?
Загадкова прірва скрипнула, і почувся голос Пеггі:
— А вона тобі потрібна?
— Нам не буде холодно?
— Постараємось, щоб не було. Коли я ліг, вона спитала:
— Що сталося?
— Нічого особливого.
— Ти тремтиш, як цуцик. Чи ти так, прикидаєшся?
Я знайшов її руки, міцно стиснув за зап'ястя, наче боявся, щоб вона,бува, не втекла від того, що я мав сказати, і, налігши на неї тілом, лице в лице — я чув її вологий віддих і по ледь видному поблискуванню білків зрозумів, що очі в неї розплющені,— сказав просто в неї:
— Мені тридцять п'ять років, я ціле пекло пройшов і не розумію, чого ця бабуня повинна мати наді мною таку владу? Це смішно. Це принизливо.
— Вона щось говорила про мене?
— Ні.
— Говорила.
— Давай спати.
— Спати?
— А що, ти не хочеш?
Вона змовчала. Благословенна та мить, як слова уже не потрібні.
Моя дружина пишнотіла — пишна у стегнах і тонка в стані; і коли дивитись на неї зверху, твориться враження земного роздолля, багатства, що належить мені, від чого моє власне тіло повниться солодким чуттям розростання; коли я вступаю в цю землю, вона розгортається цілою низкою мальовни-
чих краєвидів, і я бачу, немов крізь африканські арабески балконної решітки, сніжно-білі хвилясті поля розкритих коробочок бавовни, бачу стрункий ряд пологих горбів, що дрімають, повиті в зів'ялу малярську охру, а за ними — сіро-стінний французький замок, майстерно приліплений до крутого зеленого схилу так, що кожен виступ доповнюється башточкою, далі — щось схоже на Антарктиду, і врешті — спуск у багряно-чорну долину, де тихо снується річка, невидима між тінистих берегів, порослих виноградом, якого ніхто не зриває. І над усім, наче небо, прохолодне й далеке, висить — витає, існує, є — є відчуття, що вона тут — цілком свідома, впевнена й беззастережна, і це відчуття рятує мене від страху перед падінням, яким би глибоким воно не було. З Джоан цього я не знав — цього відчуття неба. Я боявся задихнутись у ній. Вона, як і я, блукала безпомічно у темних печерах, куди хіба що при землетрусі може прорватися сніп світла. З нею можна було пуститись у недалеку, манівцями, дорогу лише після довгих приготувань, та й то не іти — повзти у потемках без найменшої певності, куди ця дорога нас виведе. А з Пеггі я лечу, я ширяю, я вільний, і воля ця, раз — побіжно, потай — пізнана на смак, стала для мене необхідною, мов кисень, стала джерелом сили, вагомішої, ніж сила тяжіння.
— Спимо?
— Тут така тиша дзвінка.
— У комоді є плед. Принести?
— Тобі він потрібен?
— Ні, якщо ти лишишся зі мною.
— Гм. А знаєш, чого я тебе з цуциком порівняла? Ти ж їх годував, і від тебе ледь-ледь псиною тхне. Смішно так. Ти мені такий подобаєшся — сільський хлопець.
— Ти чудо. Я люблю твоє тіло.
— Люби. Люби моє тіло, всю мене люби.
— Ну, якщо ти дуже хочеш...— Я вже засинав.
Мати побажала мені приємних снів. І ось я вже десь Удесяте, мабуть, бачив коротенький сон, що вперше уторгся був у сплячий мій мозок, коли його почали будити перші проблиски думки про розлучення і другий шлюб. Снилось мені, що я вдома, на фермі. І стою перед нашим будинком, дивлячись поверх повитої виноградом арки, де ягоди зеленіють так само, як листя, на вікна спальні, почуваючи себе, мов хлопчак, який соромиться постукати в двері, щоб викликати товариша. У затягненому сіткою вікні з'являється розпливчасте обличчя Пеггі. На ній — оранжева нічна сорочка, моя улюблена, лиш бретельки трохи скошені, і коли вона нахиляється гукнути мені щось крізь сітку, посмішка в неї просто чарівна; видно, що вона щаслива, повна захвату перед усім цим, новим і незвичним для неї, що закохана в нашу ферму і готова, засяявши на ній сонечком, винагородити мене за всі ті похмурі дні і роки, проведені тут. Ця посмішка просила мене заходити в дім; її чисте і світле бриніння було завершальною нотою, що ввібрала у себе всю історію наших страхів, каяття і свідомої жорстокості; ця посмішка знала, що править за знак — чужого, далекого — прощення і... яка вона була радісна! Ніколи ще на фермі не було так радісно.
Я прокинувся, і, як і слід було сподіватись, різниця між дійсністю й сном виявилась незначна. Тільки ми помінялися місцями: я був у спальні, а голос Пеггі лунав унизу. Знадвору вливалося світло; ранкові промені сонця, приглушені сіткою, лягали під кутом на широкі підвіконня. Чиїсь невидимі руки накинули на мене індіанський плед. Зі стіни невиразно всміхалось моє хлопчаче обличчя; м'який комірець, за тодішньою модою, зливався із білим тлом. Нечіткі голоси внизу кружляли довкола острівців сміху. В порожній шафі знайшлися старі батькові робочі штани, щоправда, завеликі — довелося стягнути їх ременем і підгорнути холоші. В кишені лежав зігнутий цвях — мабуть, він служив батькові своєрідним інструментом.
Після довгих років — як казав мій батько — "допотопного життя" ми спромоглися, нарешті — з огляду на дідусеву хворобу, що виявилась останньою для нього,— переробити колишню кравецьку на туалетну кімнату. Все тут було якесь карликувате, і вода текла мляво в порівнянні з шумним напором міського водопроводу. На підвіконні, що правило замість шафки, поміж строкатих шеренг маминих флаконів з таблетками і просто дивовижного розмаїття предметів гігієни, що їх уже встигла повиставляти Пеггі, лежала батькова бритва. Масивніша, ніж ті, що випускаються тепер, вона була вкрита бірюзовою патиною мідного окису. Бритва складалася, як бутерброд, де лезо було начинкою. Я змінив лезо і почав голитися; краєчок його дряпав шкіру до болю, тож я — точнісінько, як батько свого часу — порізав підборіддя. Порізане місце добряче пекло і кровило, і мені пригадалася дивна, по-овечому сумирна посмішка, з якою батько спускався сходами, і на вухах у нього висіли клапті мильної піни, наче жмутики шерсті. Отаке недбале гоління було одним із численних дрібних виявів самозневаги, якими батько задобрював грізного привида злиднів: колись я цього не розумів. Мені ще не доводилось бувати в його шкурі, як доводиться тепер. А тепер я завжди, як тільки приїду додому, прокидаюся вранці з грайливо-безтурботним почуттям непевності: хто ж я насправді — я чи він?