Отже, коли я щиросердо визнаю, що людина — істота, сутність якої зумовлюється Ті буттям, що це — незалежна істота, котрій за будь-яких обставин може хотітися одного — свободи, то я тим самим визнаю, що можу хотіти тільки одного — свободи для інших.
Ж.-П. Сартр
Ми звернули з автостради на Старий, щебенем критий шлях, а звідти — на червонясту ґрунтову дорогу. А коли вибрались крутим пагорком на пласке узвишшя, де по коліна в жимолості й сумаху стояла обшарпана поштова скринька Шелкопфа, погойдуючи дашком, наче підносила капелюх у вітанні, моя дружина вперше побачила ферму. Вона насторожено подалась уперед, а лікоть її сина, що сидів позаду, важко вперся мені в плече. Знайомі будівлі застигли в чеканні на протилежному схилі, по той бік зеленої луки.
— Це наша стайня,— сказав я.— Там ще був великий оборіг для сіна, та мати затялася, щоб його знесли — надто вже незугарний, казала. Будинок далі, за стайнею. А лука — наша. Земля Шелкопфа кінчається тут, на цих кущах сумаху.
Ми загуркотіли вниз по дорозі, роз'їденій до самої кості — пісковикового каменю, провісника нашої землі.
— Що — і справа, і зліва — все ваше? — спитав Річард. Він мав одинадцять років і звичку докопуватись до всього
доволі напористо.
— Звичайно,— відповів я.— Колись і Шелкопфова земля нашою була, але дідусь продав її перед тим, як в Олінджер виїхати. Десь біля сорока акрів.
— А лишилося скільки?
_ Вісімдесят. Усе, що тут бачиш — наше. Це, мабуть,
найбільший шмат приватної землі так близько від Олтона.
_ А живності у вас нема,— сказав Річард.
Хоч про те, що нема, говорилось йому давно, тон у нього був явно осудливий.
_ Є кілька собак,— відказав я,— а в стайні повнісінько
ластівок, та й байбаків сила. Колись іще мати курчат годувала, як батько був живий.
— Кому потрібна ферма,— допитувався Річард,— на якій ніхто нічого не робить?
— Це ти в моєї матері спитай.
Він замовк — вочевидь, сприйняв мої слова за докір, хоча я й не думав йому докоряти.
— Я й сам цього ніколи зрозуміти не міг,— сказав я.— Мені було стільки ж, як тобі, коли ми переїхали сюди. Ні, більше. Чотирнадцять. Мені завжди здавалось, що я молодший, ніж насправді.
Він перебив:
— А ліси чиї?
Я був певен, що відповідь він знає наперед, тільки хоче, щоб вона прозвучала гордо.
— Наші,— сказав я.— Крім смуги, яку ми продали енергетикам під лінію років двадцять тому. Вони там усе повирубували та й забули. Онде ця просіка — бачите молоді дерева? Наново заросла. Позрубували дуби, а насіялись клени і сасафраси.
— Кому потрібна просіка,— спитав Річард,— про яку всі забули?
Він незграбно розсміявся, і мене зворушило, що він отак підсміюється сам над собою, прагнучи наслідувати когось — можливо, й мене — і скинути з себе оту передчасну серйозність, набуту з роками, прожитими без батька.
Тут скрізь так,— мовив я.— Недбальство. Добре, що ти У Нью-Йорку живеш — там у вас все розмірено. Нарешті озвалася Пеггі.
— Та видно, видно, що тут усього вдосталь,— кивнула вона на поля, що пробігали повз нас, і обома руками відкинула з лиця волосся,— вона завжди так робить, коли чекає заперечень; чоловік у таких випадках мимохіть засукує рукави.
І справді: коли б я не повернувся сюди, хоч би як довго тривала моя відсутність — усі ці акри землі розлітались від мене навсібіч, наче зримий вираз мого самохвальства. Дружина моя підмітила це, а що стала дружиною зовсім недавно, то вважала за потрібне вказати мені на мою ваду. Ця її звичка вказувати на вади була мені до душі (перша моя жінка, Джоан, ніколи й ні за що мене не осуджувала, що вже само по собі скидалось на крайній вияв осуду), та я боявся одного — як сприйме її моя мати. Джоан якось у простоті душевній натякнула була, що матері знадобилася б пральна машина. Цього їй не простили довіку. Тому зараз, в останні хвилини, що лишались до зустрічі з матір'ю, я відчував потребу говорити про неї і тільки про неї, наче хотів вилити все, що потім доведеться замовчувати.
— А що в нас, Річарде, є — то це трактор. До нього чіпляють косарку і косять сіно. В Пенсільванії такий закон — коли в тебе кормові угіддя, мусиш двічі за літо косити траву.
— Що таке "кормові угіддя"?
.— Сам добре не знаю. Угіддя, які не обробляються.
— А хто водить трактор?
— Моя мама.
— Губить собі здоров'я,— сухо сказала Пеггі.
— Вона це знає,— так само сухо сказав я. Річард спитав:
— А можна буде мені поводити?
— Навряд. Взагалі діти у нас водять, але іноді це кінчається...— Я стримався, щоб не сказати "каліцтвом": один мій ровесник зламав собі тазову кістку, і мені вмить привиділось, як він накульгує, дивно вивертаючи ногу,—...погано.
Я гадав, що хлопець наполягатиме, та його вже цікавило інше.
_ А це що? — В зеленій хащі блиснули червонясті руїни.
_ Колишня повітка, де сушили тютюн.
— Настелити дах, і мали б гараж.
_ Вона згоріла років сорок тому, ще за попереднього
власника.
_ Ще до того, як твоя мати відкупила ферму? — спитала
Пеггі.
— Не треба так говорити. Мати переконана, що батько теж хотів її відкупити.
— Джо, мені страшно!
Цей вигук припав на важку хвилину, коли я долав закрут на підйомі дороги, що в цьому місці огинала нашу стайню. Якби нам назустріч мчала інша машина, її не було б видно до останньої миті, коли зіткнення вже не минути. Все ж, ризикуючи тисячу разів, я ніколи ні з ким не зіткнувся, хоча місцеві молодики на своїх драндулетах любили гасати по нашій дорозі, щоб подрочити собак і допекти моїй матері. А поночі, бувало, шастали "пікапами" просто по угіддях, полохаючи фарами оленів. Зараз тільки починало смеркати. Я щасливо обігнув стайню, заїхав на неходжений, порослий травою клаптик подвір'я біля неї і лише тоді сказав:
— Нема чого боятися. Я й не сподіваюсь, що ви знайдете спільну мову. Я думав — з Джоан це вийде, але не вийшло.
— У мене ще менше шансів їй сподобатись.
— Не думай про це. Будь сама собою, і все. Я тебе люблю.
Та сказав я усе те квапливо, незграбно поплескавши її по стегну, бо з дому вже випливла чіткою плямою постать моєї матері і пливла нам назустріч крізь синій сутінок тсуги, яка вартувала при вході. Через це дерево в домі завжди темніло раніше, аніж надворі: скільки разів я, малим, було, дивувався, коли о цій порі виглядав у вікно, гадаючи, що вже вечір, і бачив на даху стайні ще цілі розсипи сонячної РУДи! У винуватому поспіху відчинивши дверцята машини, я замахав рукою: