Не місяць, і не зорі,
І дніти мов не дніло.
Як страшно!.. людське серце
До краю обідніло.
Український месіянізм, цей рідний син психології доведеного до безнадійної віри раба, було розіп'ято, знищено коло Крут 29 січня 1918 року.
Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю.
Поетів учорашній оптимізм був стільки ж великий, скільки і безпідставний. Зрозуміло, що відмовитись від цього безпідставного оптимізму було куди легше, ніж його триматися, тим більше що песимізм мав під собою просто залізні підстави.
І Бог послав зозулю
— на віку
пий музику
муку
випадковий цього світу
потопельнику...
Поет іще пробує незвичну для себе роль. Співець майже материнської чистоти й доброти, він здобувається на інтонації поета-мужа:
Не сумуйте, смерті той не знає,
Хто за Вкраїну помирає!
Але це вже кінець райдужної доби "Соняшних кларнетів", почався 1918 рік, а з ним — наступний етап складної Тичининої еволюції.
"Соняшні кларнети" — це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося — лірика 1917 року і перед нею. І це чи не єдина із збірок на рівні Тичининого генія. Тому в доробку поета їй відведено перше місце не тільки хронологічно.
У своїй статті про збірку поета "Вітер з України" М.К.Зеров писав, що "найоригінальніший з поетів двадцятип'ятиліття (1900-25) Тичина уже в "Соняшних кларнетах" відкрив усі свої козирі, а потім не раз був примушений до гри слабої безкозирної" (XIV, с. 80). І, справді, всі компліменти, які говорились на адресу Тичини в 20-ті роки, слід, насамперед, адресувати першій збірці.
А компліменти були великі. Один із перших російських перекладачів Тичини О. Гатов називав його чи не найбільшим тогочасним поетом слов'янського світу, а його поетичну техніку — не менш складною за техніку Райнера Марії Рільке чи Поля Валері.
Для Федора Сологуба збірка була дивом, а Тичина — поетом, що пише "за останньою європейською модою".
Цікаво спинитися тут на такому літературному епізоді. В "Киевской жизни" за 16(3) листопада 1919 року було надруковано статтю Іллі Еренбурга "Об украинском искусстве". В статті було зроблено зухвалу спробу проаналізувати українське мистецтво. Звичайна річ, газетна стаття виявилась дуже поверховою за змістом, хоч за тоном і дуже зверхня.
І.Еренбург пише в ній, що на відміну від нових українських поетів, які вже відійшли "от безымянной народной песни, а поэзии индивидуальной еще не создали", Тичина "умеет сочетать народный земляной дух с умеренными отступлениями импрессиониста".
Чимало пасажів її (як-от: "слишком часто украинскими культурными деятелями руководила в лучшем случае — слепота сектанта из лозаннского кафе, в худшем — политический авантюризм", або: "самостийники приказали в двадцать четыре часа создать украинскую культуру" і т. ін.) викликали природне заперечення.
У репліці "Об украинском искусстве" М. К. Зеров, тодішній редактор "Книгаря", зауважив, що І. Ерснбург обрав "генеральський тон", але "як кожний представник общеруської культури з місцевих обивателів, він уважає себе компетентним вирікати авторитетні присуди українській культурі — без ґрунтовного ознайомлення з нею" (XXIII, с. 1948-1949).
Звичайно, стаття не робить честі шанованому імені Іллі Еренбурга. Але об'єктивно вона свідчить про те, що талановита збірка Тичини заживала пошани навіть там, де на неї можна було і не сподіватися.
Великий інтерес до автора "Соняшних кларнетів" виявили чеські й польські літератори.
Ось що, скажімо, писав 1992 року на сторінках "Скамандру" Ярослав Івашкевич: "В особі Павла Тичини українська література придбала геніальну індивідуальність. Вже саме оперування українською мовою, доведення її до такої незмірної досконалості, що в своєму багатстві вона може рівнятися до польської чи російської, — ставить його в ряд найцікавіших, найважливіших письменників сучасної України" (цитую за передмовою Ф. Неуважного до польського видання творів Тичини).
Англійський критик Джон Фут відзначав, що "своїми поетичними виразовими засобами цей поет України не нагадує нам нікого другого з цілої світової поезії. Але його ні з чим незрівнянна своєрідність не штовхає поета до жонглювання, до порожнього химерування і блазнювання, тому що ніде його не покидає почуття міри".
Колись І. Франко, пишучи про молодого В. К. Винниченка, щиро-радісно вигукнув: "І звідки ти такий узявся?"
Сучасники "Соняшних кларнетів" могли б адресувати таке ж своє здивування Тичині.
Отож, не зайвим буде спинитися на українській генеалогії автора "Соняшних кларнетів".
Дещо закатегоричний дослідник його поетики М. Степняк писав, що в "Соняшних кларнетах" "ніби вивершена система українського символізму". Зауваживши, що вплив О. Блока відбився на першій збірці поета дуже незначною мірою, М. Степняк наголошує на істотних впливах О. Олеся, М. Вороного, Василя Пачовського і навіть Михайла Жука. "Кілька поезій, навіть вельми складних психологічно і формально (наприклад, "Закучерявилися хмари", "Я стою на кручі"), являють собою ніби варіації на Олесеву тему "З журбою радість обнялась..." Олесь впливав на Тичину не тільки як представник "чистої поезії", але й як поет громадський. "Дума про трьох Вітрів" написана в типовій Олесівській манері алегоризувати явища природи". В іншому місці М. Степняк зазначає: "Соняшні кларнети" тематично зв'язані навіть не з усім "модерном", а тільки з Філянським... та з Олесем" (XV). Причому, в Філянського Тичина "вчився ставлення до природи: такі поезії, як "Гаї шумлять", "Там тополі у полі", "Квітчастий луг", "Ой, не крийся, природо", "Світає" — лише композиційною складністю різняться від присвячених природі поезій — "Лірики" й "Саlendarim"у.
Підсумовуючи свої студії над поетикою Тичини, М. Степняк висновує: "Спираючись на лексичні запаси й строфічні схеми модерністів, автор "Соняшних кларнетів" утворив нову поетичну систему, досі не відому українській поезії. Ця система — "символізм".
Повчальний приклад, хоч, може, і приклад негативного порядку, могла подати співцеві "Соняшних кларнетів" і творчість Грицька Чупринки, що досить енергійно "бальмонтствував" на ниві української поезії. Як пише О. І. Білецький, "Чупринчині "дзеньки-бреньки" видались простою балалайкою перед згуками то величної, то ніжної арфи, до якої доторкнувся молодий автор" (VII, с. 20).