Феномен доби (сходження на голгофу слави)

Сторінка 3 з 27

Стус Василь

Єдиний організуючий центр цього розтопленого струмування хаотичного світу — "тепла радість", музика, гармонія, іноназва космічного диригента індивідуально-людського щастя: "Горять світи, біжать світи музичною рікою". Музика сфер — це гармоніювання великого світу музичною інтонацією індивідуального настрою, це гармонія щастя молодого Тичини.

Майже всі дослідники відзначають у ранній поезії Тичини домінування музичного начала над смисловим: "Музичність заполонила ("пропитала") все його світосприймання — і саме слово зробилося для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі народжує думки й почуття. З духу музики зародилася ця лірика" (VII, с. 18).

Тичина — перший поет-оптиміст в українській новітній літературі. Його радість, правда, невкорінена, вона шугає над світом, як птах:

Гей, дзвін гуде —

Іздалеку.

Думки пряде —

Над нивами

Над нивами-приливами,

Купаючи мене,

мов ластівку.

Власне, це радість у собі, довірлива радість сподівання світу, ще не відкритого очам. І тримається вона тільки на рівні дозмістовому, досмисловому, дологічному, на рівні щедрого белькотіння душі. Так, скажімо, вірш "О, панно Інно..." — це тільки прочування любові або ж любов нарцисистичної форми. Такий же й вірш "Я стою на кручі" — все та сама гола-голісінька музична поетова душа у мікроскопічному малому світі (макрокосм — то душа поета, а мікрокосм — світ зовнішній).

І коли об'єктивний світ існує в одній, більш-менш визначеній і сталій рожевуватій музичній сфері, то внутрішній світ самого Тичини, сказати б точніше, його дух витає в просторі трьох, майже означених у собі сфер. Кожна з цих сфер — завтрашня гіпотетична авторова подоба.

Розглянемо їх по черзі.

Перша сфера — сфера прочування або й чекання самого себе і світу. Вона існує на нульовому рівні самоусвідомлення, так що важко й добрати, в якій мірі вона протистоїть (та й чи протистоїть узагалі) зовнішній, об'єктивній сфері. Часом ця перша сфера зливається із зовнішньою цілком, ототожнює себе з нею.

Назову авторські самоназви цієї сфери поетового духу: "світ в моєму серці, мій танок, світанок", "цвіт в моєму серці, ясний цвіт-первоцвіт", "на ранній весні-провесні, гей, на світанню гук". Це самий лише "ритмічний рух":

Я був — не Я. Лиш мрія, сон.

Навколо — дзвони! згуки,

І пітьми творчої хітон,

І благовісні руки.

Прокинувсь я — і я вже Ти:

Над мною, підо мною

Горять світи, біжать світи

Музичною рікою.

Це сфера упевненого довіряння самого себе світові "соняшних кларнетів":

Слухаю мелодій

Хмар, озер та вітру.

Я бреню, як струни

Степу, хмар та вітру.

Всі ми серцем дзвоним,

Сним вином червоним —

Сонця, хмар та вітру!

Вірші цієї групи засвідчують рівень "сліпої" свідомості молодечих літ, пантеїстичний рівень самовизначення. Саме тут маємо сліди прочування, передчуття світу за закритими дверима людських діянь; це контактування зі світом на віддалі, до першого із ним знайомства (а знайомство виникне після чіткого розмежування себе і світу).

В системі Тичининої космогонії це найвища духівна сфера — десь на рівні емпіреїв. Це найвище поетове небо, зовсім непідвладне законам гравітації.

Мова цієї сфери тьмяна і знепредмечена. Слова здебільшого означають рух, настрій, колір, а передовсім — музичний тон, барвозвук. Єдина функція слова — не передавати зміст, а тільки озвучувати нагірню поетову радість, заповнювати простір межи дискретними спалахами авторського захоплення:

Думами, думами —

Наче море кораблями переповнилась блакить

Ніжнотонними:

Буде бій

Вогневий!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

Тут панує діонісійська стихія, що не знає полярностей: і радість, і горе — майже тотожні речі, бо кожна із них виявляє тільки надмір вітальних сил, для яких і усмішка, і плач — тільки форми гри.

Любая, милая,—

чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай

Там за нивами:

Ой одкрий

Колос вій!

Сміх буде, плач буде

Перламутровий...

Незначні спроби відрізнити себе від хаосу — дуже довільні, їм бракує задуманості й мети. Це спроби окреслення все того ж хаосу.

Сизокрилими голубками

У куточках на вустах

їй спурхнуло щось усмішками —

Й потонуло у душі...

Ця сфера визначена за найбільшим масштабом виміру. Найменш конкретна, вона є зоряною туманністю поетового генія.

До цієї емпірейної сфери належить переважна більшість поезій збірки. І майже всі вони зосереджені спочатку книги.

Їхній автор у своїх сприйманнях-виявах (а для цього Тичини, до речі, майже тотожні) формується надсферною космічною музикою, єдиним справжнім суб'єктом поезій цього циклу. Бо сам Тичина — тільки продукт її звучання. Світ сфери в такій же мірі підпорядкований поетові, в якій поет підпорядкований сфері.

Ця гучна сфера струмує "музичною рікою", позбавляє "безтелесу субстанцію" будь-якої іншої структури, окрім форми гучного струмування. Тут немає і натяку на предметний світ. Дається взнаки надлишок поетової енергії — шаленіють граціозні пристрасті й відчуття, йде процес творення нових слів, які здатні — бодай приблизно! — означити цю небачену в усій українській літературі наддуховну сферу. Тут і паралельне ведення кількох музичних мотивів, і членована по різних рядках, приблизно в одну шістнадцяту тривалості, думка ("Я хочу бути — як забути? я хочу знову — чорноброву?"). Вислів тут явно не встигає за відчуттями. А чіткіше фіксування самих відчуттів вносить небажані для гармонії ритмічні перебиви.

Коли при читанні "Соняшних кларнетів" згадуються такі імена, як Поль Верлен чи Артюр Рембо, то це якраз завдяки цій першій сфері.

У віршах другої сфери "Соняшних кларнетів" схрещено золоті мечі двох поетових прагнень — неба і землі. Ця сфера постійно затінюється вищою сферою (так виникають підстави для журби) і проектується на землю (звідси нарікання на свою незавершеність, двоїстість туги — туга втрати і туга напівдороги).

Десь на межі першої і другої сфер закінчилося поетове дитинство, і талант доходить свого змужніння.

Космічний гомін набуває драматизму. Власне, іще панує гармонія, але абсолютний музичний слух поета вирізняє перші дисгармонійні голоси внутрішніх симфоній (цикл "Енгармонійне"). Можна сказати інакше: поет прагне гармонії, більшої за можливу — і, відома річ, дається взнаки надмір прагнення — одна з найреальніших форм душевної дисгармонії. "Жду твоїх вітрил я", — зізнається поет у своїх прагненнях до землі. "Сню волосожарно — тінь там тоне, тінь там десь" — шаманить душа янгола, що із емпіреїв спустився до межисвіту.