Я не дав йому отямитись. Крок — і вхопив руку, що тримала смертельну зброю. Він спробував підвестися й невчасно натиснув курок: куля впилася в стіну. Я вивернув йому руку й вихопив револьвер. М'язи були кволі — він не зміг би й не спроможний був опиратися.
Я турнув його в крісло, потім нагнувся й вимкнув мікрофон: бо не хотілося, щоб таксисти або поліція чули те, що я далі збирався казати.
Щось зашурхотіло, коли розгорнув поли його піджака, Клапоть рудого паперу виглядав з внутрішньої кишені. Я вихопив його й розстелив на столі.
То була адреса, з якою носився Джо!
На звороті кривулями надряпані дивні слова:
Чічен-Ітца.
Чітчен-Ітса.
Чітсен.
Він не знав, як писати. Виходить, ішлося не про курчат і не про Чічестера. Я вже щось чув таке. Здається, то було ім'я імператора, хоч воно мені нічого не підказувало. I все ж Джо загинув через нього.
Я залишив папірець на столі — може, поліції знадобиться.
Дядечко Джордж отямився. Він здавався тепер зовсім старим і хворим, ніби все раптом у ньому обірвалося. У мене до нього не було жодної краплі співчуття, та й пригнався я не для того, щоб висловлювати повагу до дядечка моєї Кет, а щоб покінчити з фірмою "Марконі" та врятувати честь і кохання своєї милої.
— Поліція буде тут за хвилину,— почав я. Він заворушився в кріслі й мляво підвів свою пухку руку.— Вони чули все, що ви наказували по радіо,— Очі злочинця розширилися.
— Двадцять третій,— знову знавіснів він,— двадцять третій чомусь не відповідав...
Я кивнув.
— Вас звинуватять у підбуренні до вбивства. Це щонайменше довічне ув'язнення. Подумайте,— підкреслив я.— Подумайте про дружину. Адже ви все робили для неї — чи не так? — аби вона могла жити в розкоші, до якої звикла? — Це були мої здогади, але я був певен їх, а він не заперечував.— Ви надто довго захищали її від реального життя. Що станеться з нею, коли вас арештують, будуть судити, а може, й повісять?
"Або з Кет",— скрушно подумав я.
Дядечко Джордж слухав і дивився на мене, погляд його спинився на револьвері, якого я тримав.
— Ще можна встигнути,— підтримав я. Коротка мовчанка.
Десь у далині завила сирена поліцейської машини. Він теж почув. Глянув на мене з ненавистю, але діватися було нікуди, і він це добре знав.
— Поліція,— сказав я. Сирена наближалася.
Я зробив три кроки до дверей, повернувся й кинув револьвер йому на коліна. Коли його в'ялі пальці вчепилися в нього, я вийшов за двері й хутенько збіг рипучими сходами вниз. Зовнішні двері все ще були відчинені. Я вийшов і щільно причинив їх за собою.
Ховаючись попід стінами, я крався до сусіднього будинку й ледве встиг непоміченим забігти туди. Дві поліцейські машини вискочили з-за рогу й рвучко загальмували.
В кафе напроти погасло світло. Офіціантка пішла додому. Я не чув пострілу. I раптом здригнувся, уявивши, Що дядечко Джордж, опанувавши себе, стане стріляти в поліцію, замість того, щоб убити себе. Револьвером, який я так турботливо пхнув йому до рук!
Коли дверцята поліцейської машини відчинились і з неї вийшли здоровані в чорному, я кинувся був попередити, що розшукуваний ними злочинець має зброю. Та відданість дядечка Джорджа тітоньці Деб перемогла, і я подумав, що постріл, який щойно пролунав за неоновою вивіскою в темній кімнаті, був найкращим його дарунком для неї.
Я ждав кілька хвилин у під'їзді, аж поки почали збиратися цікаві, увагу яких привернув постріл і поліцейські машини. Я пірнув у натовп і неквапно пішов геть.
Через кілька поворотів надибав телефон-автомат, але, полізши до кишені, не виявив дрібної монети. Коли дзвонив Лоджу, витратив геть усе, й тепер зосталися лише срібняки. Отоді й пригадав про шкарпетку та її вміст. Розв'язав, висипав трохи мідяків на долоню, запхав одразу чотири в проріз і назвав телефон Піта.
Той відповів за другим дзвінком.
— Слава богу!—зрадів він.— Де ти запропастився?
— Мандрую по Сассексу.
— А де Адмірал?
— Мені довелось... припнути його до дерева на галявині.
Піт почав лаятись, та я перебив:
— Ти можеш послати по нього фургон? Хай водій заїде за мною до Брайтона. Я ждатиму його біля пірса. I ще ось що... Чи немає в тебе докладної карти Сассекса?
— Карти? Ти що, здурів? Не знаєш, де кинув коня? Невже отак прив'язав кращого рисака в королівстві й забув де? — У голосі його бринів відчай.
— Одразу знайду його, коли матиму карту. Не зволікай. Потім усе тобі розповім. Це довга казка.
Я повісив трубку й замовив "Блакитне каченя". Фельдфебель Томкінс сам підійшов.
— Ворога знищено,— доповів я.— "Таксі Марконі" більше не існує.
— Безліч людей дякуватимуть вам за цю новину,— відповів дужий голос, і в ньому вчувалося тепло.
Я вів далі:
— Проте операція триває. Може, візьмете на себе турботу про одного полоненого й передасте його в руки поліції?
— Охоче.
— Тоді виходьте до пірса, я підберу вас.
— Єсть,— відповів фельдфебель.
Коли я прийшов до пірса, він уже стояв там. Зовсім стемніло, й тьмяні ліхтарі ледве освітлювали сірі привиди морських хвиль.
Ми недовго чекали. Загримотів фургон, і сам Піт привітав мене з кабіни. Він, я та фельдфебель всілися на задньому сидінні, й, хитаючись у такт фургонові, я розповів їм докладно, що відбувалося після того, як Білл помер у Мейденхедській лікарні. Все, аж до моєї останньої розмови з Лоджем. Про свій візит до контори "Марконі" й про те, ким справді був Клод Тіверідж, я змовчав. Бо не знав, як англійські закони оцінюють спонукання до самогубства, та й взагалі вирішив нікому цього не казати.
Піт дещо вже знав, а також Томкінс, проте довелося ще багато чого пояснювати, щоб вони зрозуміли.
Водієві я дав свої координати щодо розташування шляхового стовпа, й, звіряючись із картою, яку привіз Піт він хутко приставив нас на місце.
Адмірал, і Корні Блейк були досі припнуті до своїх сосон. Ми завели коня в фургон і втягнули туди злочинця. Адмірал страшенно зрадів, побачивши мене, а Блейк до смерті нажахався, пізнавши фельдфебеля Томкінса. Очевидно, це він бив його пляшкою по голові під час нападу на кав'ярню.
Я вийняв з кишені кастет напасника й простягнув Томкінсу.
— Ось зброя полоненого,— сказав я.
Томкінс узяв кастет і примірив собі на руку. Блейк метнув на нього переляканий погляд, скотився з підстилки й знепритомнів.