Це ж саме він "притримував" коней, смертельно ворогував із Сенді Мейсоном, накликав на себе гнів Тюдора й отримував листи-погрози. Я думав про суворі порядки в нашій вагарні, про те, що до роздягальні пускають лише обслугу, жокеїв та офіційних осіб; тренери й власники коней туди не заходять, а преса й глядачі навіть у вагарню не допускаються.
Якщо погроза "Болінгброк. На цьому тижні!" так і не здійснилася, то Джо Нантвичу нічого боятися, бо тиждень уже минув. Отож я побачу його завтра живим і здоровим, хоч і не в гуморі, як завжди. А мені неодмінно треба з ним зустрітися та повідомити, хто надсилав оті записки, хоч я й не був певен, що таки скажу.
Сон часто дає відповіді на найзаплутаніші шаради. Я ліг з думкою, що згайнував день, а вранці прокинувся, повторюючи одне і те ж ім'я та знаючи напевно, звідки воно взялося. Накинувши халат, спустився до кабінету Білла й дістав з письмового столу квитанції букмекерів, що їх він зберіг для Генрі. На трьох із них стояло ім'я — Л. С. Перт.
На звороті Білл занотував олівцем кличку коня, суму й число. Він завжди був акуратним. Я поніс квитанції до своєї спальні й звірив за довідником дати заїздів. Пригадав навіть уривки розмов, випадково кинуті фрази, й багато що з'ясувалося.
Хоч і не все, звичайно.
11
У Брістолі лило як з відра, і холодна, немилосердна вогкість псувала все задоволення від скачок.
Кет повідомила, що не поїде за такої погоди, це було не схоже на неї, і я дивувався, яким чином тітоньці вдалося затримати її.
Темою всіх пересудів сьогодні був Джо Нантвич. Судова колегія розглянула його поведінку й нібито "суворо попередила на майбутнє". Усі вважали, що йому ще поталанило, бо, беручи до уваги його вибрики, слід було й зовсім вигнати.
Джо бундючився, як завжди. На його округлому рожевому обличчі не було й тіні страху, жодного сліду важкого запою, який у Челтенхемі перетворив його на ганчірку. Хоч подейкували, що минулої п'ятниці, в суботу й більшу частину неділі він ховався в турецьких лазнях, не знаючи, куди дітись од жаху. Перед тим він напився до нестями і всі ці дні випарював із себе хміль, рюмсаючи та переконуючи обслугу, що тільки там він почуває себе в безпеці. Отож відмовлявся вдягтися і йти додому.
Ці його пригоди зі смаком описував та прикрашав Сенді. Він нібито заходив туди в неділю, щоб скинути кілька фунтів перед скачками, і все те бачив на власні очі.
Я зустрів Джо біля дошки оголошень. Він спокійнісінько насвистував.
— Що тебе так розвеселило? — запитав я.
— Все,— вишкірився він.
Я розгледів легенькі зморшки навколо рота й трохи запалені очі, інших слідів терзань не було.
— Мене не вигнали, і я отримав гроші за те, що програв.
— Що?!
— Мені заплатили. Я вже казав тобі — конверт із грішми. Сьогодні одержав сто фунтів.
Я витріщився на нього.
— Нічого дивного, я виконав те, що мені звеліли. От і все! — якось неприродно вигукнув він.
— Атож, — промимрив я.
— Що ж до тих погроз... то я обдурив їх... розумієш? Я весь кінець тижня просидів у турецьких лазнях, де вони не могли мене застукати. Я їм утер носа! — радів він, ніби вони неспроможні були здійснити свою погрозу на "цьому тижні". Він, дурень, не розумів, що його вже покарали, бо, крім фізичних страждань, бувають і гірші. Джо протягом усього тижня відчував переляк, а в останні дні — то й просто панічний жах, а йому здавалося, що він вийшов сухим із води та ще й утер їм носа.
— Добре, хоч ти в це віриш,— кивнув я.— Але скажи мені... в того, хто дзвонив тобі, щоб ти "притримав" коня... який у нього голос?
— Хіба ж так одразу скажеш? Він міг належати кому завгодно. М'який такий, трохи хрипкий, що переходив у шепіт, ніби той боявся, що його підслуховують. А мені що? Тільки б підкидав на випивку, а там хай навіть кумкає, як жаба. Мені начхати!
— Отож ти "притримаєш" будь-якого коня, коли тобі скажуть?
— Може, так, а може, й ні,— бовкнув Джо, зрозумівши, що вже занадто розбалакався. Він хитро зиркнув на мене й побіг до роздягальні. Звивався, мов той вуж, і не розумів, що його жде.
Піт і Ден обговорювали розпорядок дня, і я підійшов послухати. Піт кляв погоду, передбачаючи, що вона зіпсує перегони. Але він був певен за Паліндрома.
— Виривайся вперед на половині кола, і вже ніхто тебе не обжене. Це нікчемні суперники. Вигравай, фаворите!
— Гаразд,— відказав я і раптом здригнувся: адже Адмірал теж був фаворитом у Мейденхеді...
Ден запитав, чи гарно мені було з Кет, хоч сам не дуже радів з моєї відповіді.
— Хай тобі грець, друзяко, якщо ти відбив її у мене,— удавано люто заявив він, проте я подумав, що таки казиться насправді. Хіба ж можуть дружити чоловіки, закохані в одну жінку? Я сумнівався, бо побачив у виразі Дена незнайому мені доти тінь ворожнечі. Отож стояв остовпіло, ніби на моїх очах гранітна скеля раптом перетворилася на сипучий пісок.
I подався шукати Сенді.
Він стояв у роздягальні біля вікна, дивлячись крізь запону дощу, що спливав по шибках. Зодягнений був у форму першого заїзду й стежив за паддоком, де конюхи прогулювали двох рисаків. Тварини й люди мали жалюгідний вигляд.
— Не завадило б нам прилаштувати "двірники" до наших скакових окулярів,— кинув він жартома.— Добрячий буде грязевий душ! У таку кляту годину жоден гусак не зостанеться сухим.
— А як ти попарився в турецьких лазнях? — запитав я, посміхаючись.
— Тобі вже відомо?
— Всі тільки про це й говорять.
— Так йому й треба, дурневі,— лайнувся Сенді.
— А як ти довідався, де його шукати?
— Спитав у матусі...— Сенді раптом осікся, а очі його злякано забігали.
— Так,— мовив я.— То, виходить, це ти надсилав йому оті погрози щодо Болінгброка?
— Звідки тобі відомо?
— Ти любиш такі жарти й ненавидиш Джо... Першу цидулку йому підсунули до кишені в роздягальні Пламптона. Це міг зробити жокей або хтось із обслуги. Проте не букмекер, не тренер і навіть не власник коня. От я й подумав, що той, хто підклав, і той, хто платить йому за шахрайство,— зовсім різні люди. Останній не збирався мститися Джо. Я запитав себе, хто ж тоді хотів би вічно мучити Джо. I згадав про тебе. Ти знав, що він має програти. Коли Джо виграв, ти втратив силу грошей і вирішив будь-що помститися. Ти ходив за ним як тінь і насолоджувався отим його вічним страхом.