У мене навіть тенькнуло серце з остраху, що він може знати мене, та очі його нічого не виказували, і він спокійнісінько мовив:
— Я чув, ви збираєтеся замовляти кілька машин...
— Це правда,— кивнув я й почав правити теревені щодо весілля. Він щось занотував, прикинув вартість замовлення й простягнув мені аркуш. Почерк був з натиском, рівний, саме відповідний такій особі.
— Дякую,— вклонився я.— Ми порадимося з сестрою й дамо вам знати.
Виходячи з кабінету й причиняючи двері, я метнув на нього погляд. Проте він сидів за своїм столом, дивлячись крізь окуляри спокійними очима. Годі було щось прочитати з його виразу.
Я повернувся до дівчат, сказав, що залагодив справу, й подякував.
I, вже виходячи, раптом стрепенувся од щасливого здогаду:
— Між іншим, чи не сказали б ви, де я міг би бачити містера Кліффорда?
Обидві й не змигнули. Просто відповіли, що не знають.
— Меріголд може довідатись,— сказала одна з дівчат. Та охоче взялася допомогти.
— Увага! Слухайте мене всі! Хто-небудь возив сьогодні містера Тюдора?
Чоловічий голос відповів:
— Я одвозив його вранці на станцію, Меріголд. Він сів у лондонський експрес.
— Дякую, Майк,— одказала телефоністка.
— Вона знає голос кожного,— зауважила одна з дівчат.— Їм нема потреби навіть вказувати номер машини.
— А ви знайомі з містером Тюдором? — поцікавився я.
— Ніколи й не бачили його. Він наш постійний замовник. Бере машину, де трапиться, їде, куди забагнеться, а ми в кінці місяця складаємо рахунок та надсилаємо містеру Тюдору.
— Але ж водії можуть забути доповісти,— кинув я жартома.
— Ну що ви! Вони отримують комісійні з кожного замовлення. Ми накидаємо їм десять відсотків, щоб не ганьбили себе "чайовими".
— Гарна ідея. Й багато у вас постійних замовників?
— Кілька десятків. Містер Тюдор — найвигідніший.
— А скільки в парку машин?
— Тридцять одна. Звичайно, деякі на ремонті, а зимою на маршрутах лише половина... До того ж перебивають конкуренти. Ми не одна фірма в місті.
— А хто її власник? — спитав я ніби між іншим. Вони заявили, що не знають.
— Не містер Філдер?..— натякнув я.
— Ні, ні,— заперечила Меріголд,— не думаю. Мусить бути голова, хоч ми його в вічі не бачили. Містер Філдер — пішак, як і ми, навіть іноді підмінює мене ввечері або в неділю.
Мені здалося, що вони раптом збагнули: а яке це має відношення до весілля? Час було забиратись, і я пішов.
Стояв на вулиці, думав, що далі робити. Через дорогу побачив кафе і, оскільки саме час було попоїсти, перебіг вулицю й зайшов. На мене війнуло густим духом капусти. Людей ще було мало. I я сів поблизу вікна. Крізь сітчасті завіски можна було поглядати на контору "Марконі", хоч я не був певен, чи це мені пригодиться.
Огрядна дівчина з пишною зачіскою тицьнула мені видрукуване на машинці меню. Я поглянув на нього й засмутився — найпримітивніший вибір: помідоровий суп, смажена тріска, сосиски в тісті, м'ясний пиріг, пудинг і на додаток солодкий кисіль. Саме те, що тримає вагу жокея в нормі! Я замовив каву. Дівчина відповіла, що в цей час каву без їжі не подають,— столиків не вистачає. Я пообіцяв сплатити за весь сніданок, і вона заспокоїлась, напевно, обізвавши мене подумки диваком.
Кава виявилась напрочуд духмяною й смачною. Очевидячки, ще не встигли розбавити, подумав я, споглядаючи контору. Нічого цікавого.
Над дверима то блимали, то згасали червоні літери неонової реклами, що їх я раніш не помітив. На всю ширину фасаду красувалося ім'я — Л. С. ПЕРТ, а над вікном яскраво-жовтий на чорному тлі напис — "Таксі Марконі". Третій поверх, як свідчила блакитна вивіска з білими літерами, належав фірмі "Дженкінс, оптова торгівля капелюхами".
Все це псувало ошатний вигляд будинку та порушувало задум архітектора часів Регентства. Я подумав, що він, бідолаха, мабуть, перевертається в своїй труні, і навіть підскочив з несподіванки, коли почув:
— Вандалізм! Га?
Жінка середнього віку підсіла до мого столика, поки я роздивлявся будинок. У неї було сумне, видовжене обличчя, без жодного сліду косметики, на толові якийсь поганий рудий капелюшок, а очі дивились дуже серйозно. Кафе заповнювалось людьми, і я вже не міг зберігати за собою окремий столик.
— Дивна картина,— погодився я.
— Треба боротися з цим. Усі старі будинки в окрузі поділено та перетворено на контори, навіть боляче дивитися. Я належу до Товариства охорони пам'ятників архітектури,— врочисто мовила вона,— і ми звернулися з петицією, яка вимагає спинити супостатів, що псують старовинні фасади дурнуватими рекламами.
— I маєте успіх?
Вона здавалася пригніченою.
— Ніякого. Людей це зовсім не турбує. Можете дивуватись, але більшість мешканців Брайтона навіть не уявляють, як виглядає будинок часів Регентства, хоч вони тут на кожному кроці! Погляньте на отой ряд навпроти... з його жахливими вивісками. А он та їхня неонова реклама! — голос у неї затремтів від обурення.— Це вже остання крапля. Вона з'явилася кілька місяців тому. Ми вимагали прибрати, але дарма.
— Негарно,— відказав я, стежачи за дверима напроти. Вийшли обидві друкарки, весело щебечучи, за ними ще двоє дівчат, очевидячки, з верхніх поверхів.
Моя співбесідниця продовжувала бубоніти після кожної ложки помідорового супу.
— Ми не можемо чогось домогтися од Перта, бо жоден з відповідальних чиновників фірми не хоче з нами зустрічатися, а службовці твердять, що не мають права знімати вивіску, котра їм не належить. Проте мовчать, хто її власник, і тому ми не знаємо, до кого звертатись.
Я відчув симпатію до невідомого містера Л. С. Перта, який не бажав з нею зустрічатися.
— Колись вони писали свої прізвища на вікнах, а тепер — ось ці неонові реклами...
Їй забракло духу продовжувати.
У дверях з'явилася Меріголд, яка йшла на обідню перерву, за нею — четверо чоловіків.
Я допив каву, охоче попрощався з нудною сусідкою й вирішив покінчити з усім на сьогодні. Спершу сів у поїзд до Брайтона, а звідти в своєму "лотосі" помчав у Лондон.
У конторі накопичилось багато справ, і додому я повертався в годину пік. Біля світлофорів і об'їздів мене весь час муляла думка, що таємниця Джо Нантвича якимось чином пов'язана з трагедією Білла.