— Або: не лізьте з запитаннями, то не почуєте дурної відповіді,— докинула Поллі.
Генрі скорчив їй пику і взявся за бутерброд. Варення потекло йому на підборіддя.
— Генрі завжди хоче все знати,— мовив Уїльям.
— Ось що, любий,— втрутилася Сцілла, стираючи жовток з його курточки.— Треба їсти над тарілкою,— I поцілувала його в білявий вихор.
Я простягнув Джоан чашку, щоб долила кави. Озвався Генрі:
— Аллане, ти візьмеш нас попити чаю в Челтенхемі? Може, знову дадуть оті липучі тістечка, як минулого разу, й морозиво з содовою, й кедрові горішки?
— Звичайно! — підтримав Уїльям.
— Сьогодні не вийде. Як-небудь іншим разом.— Мене запросила Кет. Я збирався провести неділю, а в понеділок відвідати свою контору.
Але, помітивши розчаровані личка, пояснив:
— Я їду на побачення з другом і повернуся лише в понеділок.
— Яка нудьга! — буркнув Генрі.
"Лотос" ковтав милі між Котсуолдом і Сассексом, муркочучи, як ситий кіт. Я подолав п'ятдесят миль гарного шляху за п'ятдесят три хвилини, і не тому, що поспішав, а з насолоди вести машину саме з такою швидкістю, на яку вона спроможна. До того ж я їхав до Кет, признаюсь вам.
Та після Ньюберрі довелося повзти й не раз зупинятися. Тоді я звернув навпростець до Бейзінстока, повз американську повітряну базу в Грін-Коммоні, проскочив сільце Кінгслір і поїхав з мінімальною швидкістю, яка лише зрідка перевищувала на спідометрі позначку "60".
Кет мешкала за чотири милі од Берджес-Хілла.
Я прибув туди двадцять хвилин на другу, виїхав до станції й поставив машину в закутку, позад величезного ваговоза, що чмихав газами. Потім зайшов до каси й купив собі зворотного квитка на поїзд до Брайтона. Не хотілося гасати "лотосом" по місту: одного разу вже вскочив у халепу, отож більше не стану муляти очі Синкові, Чубчику та Берту.
Їхав хвилин шістнадцять. Дорогою весь час думав над тим, який необережний вислів привів мене в отой клятий фургон. Яке осине гніздо я необачно розворушив, заявивши, що не лише знаю про дріт, а й збираюся довести, хто його натягнув. Було дві відповіді, й одна з них зовсім мені не подобалась.
Я пригадав, що по дорозі з Пламптона в Брайтон говорив Кліффорду Тюдорові про свої сумніви з приводу смерті Білла. З цього він зрозумів, що я не вірю у випадковий збіг обставин і збираюся допевнитись.
Та, крім Тюдора, я одверто сказав про це лише Кет. Лише Кет! Підхопили колеса й повторювали, ніби дражнячи мене.
Що ж, я не брав од неї клятви берегти таємницю, бо не бачив у цьому потреби. Вона могла розповісти це хоч і всій Англії. Але часу в неї було замало. Ми розсталися з нею в Лондоні десь за північ, а вже через сімнадцять годин по тому мене підстерігав фургон.
Поїзд притишив хід, наближаючись до Брайтона. Я вийшов на платформу разом із натовпом, але в залі для пасажирів відстав. На привокзальній площі стояло близько дюжини таксі, а обіч кожного водій, що ловив пасажирів. Я пильно придивлявся до них.
Жодного з тих, що билися в Пламптоні.
Не втрачаючи надії, я став у зручному закутку, звідки можна було бачити кожну нову машину, і терпеливо ждав, незважаючи на протяг, що обдавав холодом мені потилицю. Таксі, мов ті клопітливі бджоли, літали туди й сюди: лондонські експреси принаджували їх, як мед.
Поволі я встановив деяку закономірність. їх було чотири групи. У однієї на боці зеленіла широка смуга, а на дверцятах — напис: "Зелена стрічка". Друга мала жовту шахівничку з чорними літерами. У третьої були яскраво-сині машини, а в четвертої навіть важко щось розпізнати, так неохайно виглядали вони.
Я чекав майже дві години, все тіло судомило, I станційна обслуга вже поглядала на мене з підозрою. Поглянув на годинник. Останній поїзд, яким можна було вчасно доїхати до Кет, відбував за шість хвилин. Я взявся розтирати задубілу шию і вже зібрався сідати на поїзд, коли нарешті був винагороджений за своє терпляче чекання.
Таксі все прибували й шикувались у довжелезну чергу. Чекали поїзда з Лондона. Водії виходили з кабін і збивалися групами, щось теревенячи. Три сірі від пилу машини прилаштувались у хвіст колони. На дверцятах були жовті щитки. Водії теж вийшли з кабін.
Один з них був улесливий водій клятого фургона. Солідний, розсудливий і аж надто спокійний. Решту я не знав.
У мене лишалося три хвилини. Чорні літери на жовтих щитках були дуже дрібні. Я не міг непомітно підійти, щоб роздивитися, а чекати, поки він від'їде, не було часу. Я метнувся до залізничної каси і хутко запитав:
— Кому належать таксі з жовтими смугами? Касир байдуже глипнув на мене:
— Фірма "Марконі", сер, з радіовикликом.
— Дякую! — I побіг на платформу.
Кет жила в шикарному особняку часів королеви Анни, що його лише дивом не зіпсували готичні оздоби. Його витончена пропорційність, кремові, устелені щебінкою доріжки, доглянуті газони, весь імпозантний і величавий вигляд свідчив про неабияку фінансову забезпеченість з таких давен, що вона вже тут стала звичкою.
Всередині було ще чарівніше, що особливо підкреслювали меблі, такі прості й привабливі, ніби багаті власники зумисне не хотіли показувати свого достатку і якихось виняткових смаків.
Кет зустріла мене у дверях, взяла під руку й повела через зал.
— Тітонька Деб чекає, щоб пригостити вас чаєм. Він у неї — щось на зразок ритуалу. Ви матимете її прихильність, якщо завжди будете вчасно приходити. Вона наслідує традиції Едуардів. Час плине повз неї...— У голосі Кет бриніли пробачення й тривога — це мало означати: вона любить свою тітоньку, жаліє її й хоче заздалегідь викликати моє співчуття.
Я легенько стиснув їй руку:
— Не турбуйтесь.
Кет розчинила білі двері, й ми опинилися у вітальні. Це була привітна кімната, оббита деревом і пофарбована в біле, з великим килимом темно-оливкового кольору, маленькими перськими килимками й завісками з квітчастими узорами. На канапі, присунутій боком до каміна, де палахкотіли дрова, за круглим столиком, на якому тьмяніла срібна таця з чашками й блюдечками "Кроун Дербі", срібним чайником та сметанником у стилі королів Георгів, сиділа жінка років сімдесяти. Біля її ніг спала руда такса.
Кет перетнула кімнату й дещо офіційно мовила: