— Сьогодні вранці мені дзвонили. Той самий голос. Тільки наказав: "Не вигравай шостого заїзду!" — і повісив трубку. Я навіть не встиг щось відповісти. А тут ще оте попередження: "Болінгброк. На цьому тижні..." Нічого не розумію. Я ж не виграв. I тепер ця сволота... каже, що візьме іншого жокея... і розпорядники починають доскіпуватись... я вже ледве живий.
— Сьорбни шампанського, то й полегшає, — порадив Ден.
— Не треба мені твого смердючого співчуття! — визвірився Джо і, схопившись за живіт, кинувся до роздягальні.
— Що за чудасія? — мовив Ден.
— Не знаю,— промимрив я, ще дужче зацікавлений "неприємностями" Джо. Телефонний дзвінок суперечить попередженню... Хтось, як завжди, вимагав свого, а водночас інший погрожував розправою.— Мені хотілось би знати, чи не бреше Джо? — закінчив я.
— Авжеж,— погодився Ден.
Зайшов розпорядник і попередив, що навіть з нагоди такого виграшу не дозволяється пити у вагарні, й порадив нам перебратися до роздягальні. Ден так і вчинив, а я допив свою склянку й пішов до Піта.
Той ніяк не міг визволитись од цілої зграї бажаючих випити. Вони всіляко доводили, що не всі пивнички іподрому вже зачинені.
Я рішуче підійшов до нього, й Піта одразу залишили у спокої.
Ми попростували до воріт.
— Ну й день сьогодні видався! — мовив Піт, утираючи хусточкою лоба та випльовуючи недопалок сигари.
— Чого ж, непоганий,— підкреслив я, дивлячись йому в обличчя.
— Можеш кепкувати скільки завгодно, але я більше тверезий, ніж суддя, і сам вестиму свою машину.
— Гаразд. Тоді тобі неважко буде відповісти мені на одне питання.
— Будь ласка.
— В якому фургоні привезли сюди Паліндрома?
— Гм. Я найняв там якогось. Адже в мене було цілих п'ять коней. Трьох прикотив у своєму фургоні, а для Паліндрома й "молодика", що на ньому скакав сьогодні Ден, довелось наймати.
— Де саме?
— А що? Фургон уже доволі старий, дорогою стався прокол, але коням це не зашкодило, інакше Паліндром не виграв би скачку.
— Не в цьому річ. Мені доконче потрібно знати, звідки той фургон.
— Коли хочеш купити — не варто. Мотлох!
— На біса він мені здався! Де ти найняв його?
— Де й завжди. Фірма "Літлпетс" у Стейнінгу.— Він нахмурився.— Зачекай! Спершу вони казали, що всі фургони розібрано, а потім раптом дали цей, коли я згодився на будь-який.
— Хто його вів?
— Їхній постійний водій. Бурчав, що доводиться дримбати в такому курнику. Два кращі фургони саме перед змаганнями вибули з ладу, і він усю дорогу лаяв адміністрацію.
— Ти його добре знаєш?
— Не те щоб дуже, але він частенько водить наймані фургони. I завжди бурчить. Але навіщо все це тобі?
— Можливо, це має якийсь стосунок до смерті Білла,— одказав я.— Та все це поки що здогадки. Ти б не дізнався, звідки пригнали той фургон? Спитай фірму, що наймала його. Тільки не згадуй мого прізвища...
— Це дуже важливо?
— Атож.
— Тоді я завтра ж їм потелефоную.
Наступного дня, угледівши мене, Піт повідомив:
— Я запитував про той фургон. Він належить одному фермерові поблизу Стейнінга. Ось його прізвище й адреса.— Він видобув двома пальцями цидулку з кишеньки й подав мені.— Фермер возить у ньому своїх власних коней, а його хлопці скачуть на них улітку. Коли фургон не потрібний, він наймає його фірмі. Ти хотів саме це знати?
— Так, дуже вдячний тобі,— одказав я, ховаючи папірець.
До кінця змагань я розповів про дріт принаймні десяткові людей, сподіваючись, що хтось знав, навіщо його напнули.
Тепер ця звістка облетіла весь іподром.
Я повідав це огрядному Луї Панейку, фертові-букмекеру, який зрідка записував мої ставки. Він обіцяв "вичавити з хлопців усе можливе" й повідомити мені.
Я поділився з Кальвіном Боуном, професіональним гравцем у тоталізатор, що мав нюх на такі справи не гірший, ніж детектив.
Я натякнув маленькому й худющому "жучкові" — спецові по вишукуванню добрих коней, котрий годувався тим, що поставляв сумнівну інформацію всім, хто добре платив.
Я признався рознощикові газет, який смикнув себе за вуса й пропустив покупця.
Я розпатякав іподромному газетяреві, котрий за милю відчував дух сенсації.
Я роздзвонив цілому натовпові друзів Білла, Клему з вагарні, старшому конюхові...
Проте, посіявши такий густий вітер, не вловив ані пилинки. I повинен був, звичайно, пожати бурю.
8
У суботу вранці, коли я сидів із Сціллою, дітьми й Джоан за великим кухонним столом, уставленим наїдками, задзвонив телефон.
Підійшла Сцілла, та за мить повернулася.
— Тебе, Аллане. Не побажав назватися.
Я зайшов до вітальні і взяв трубку. Яскраве березневе сонце кидало сніп проміння на вазу з чорними й жовтими крокусами на телефонному столику.
— Аллан Йорк слухає...
— Містере Йорк, я передав вам попередження тиждень тому. Ви не бажаєте з ним рахуватись...
Я відчув, як у мене на потилиці ворушиться волосся й засвербіла шкіра. То був глухий, трохи хрипкуватий голос, не грізний і не сердитий, а як у приємного співрозмовника.
Я мовчав.
— Містере Йорк, ви мене чуєте?
— Так.
— Містере Йорк, я проти насильства. Справді, я зневажаю такі методи та всіляко намагаюсь їх уникати. Проте іноді мене змушують... Ви мене розумієте, містере Йорк?..
— Так,— одказав я.
— Коли б я полюбляв насильство, то ще на тому тижні послав би вам жорстокіше попередження. Отож даю останню можливість, аби посвідчити, як мені не хочеться вам лиха. Пантруйте своїх справ і не ставте дурнуватих запитань. От і все. Перестанете доскіпуватись, то нічого й не трапиться.— Пауза, і в голосі з'явилася погроза: — Тільки-но переконаюсь, що насильство потрібне, то знайдеться той, хто... Сподіваюсь, ви розумієте мене, містере Йорк?..
— Так,— повторив я, а сам подумав про Синка, його бридку посмішку та довгий ніж.
— Ну, тоді все. Гадаю, ви будете обачливі! Доброго ранку, містере Йорк.— Клацнуло — він поклав трубку.
Я одразу ж викликав телефоністку й запитав, чи не може вона дізнатися, хто дзвонив.
— Почекайте,— одказала вона й за хвилину: — З'єднували через Лондон, далі простежити не вдалося. Пробачте.
— Нічого. Велике вам спасибі.
— Що ви!
Я поклав трубку й повернувся до сніданку.
— Хто то був? — запитав Генрі, густо намащуючи варення.
— Та так, один... про собаку-шукача.