Цісар
Що то за знак? На гострі піки
Упали раптом світлі бліки,
І наших лав списи блискучі
Окрили вогники скакучі;
Я бачу в цім якийся чар.
Фауст
Розхмур, о царю, чоло хмуре:
То знак зичливої натури,
Нам світять дивні Діоскури,
Що бережуть плавців од бурі;
Вони підсилять наш удар.
Цісар
А хто, скажи, і задля чого
Нам шле природу на помогу,
Який незнаний володар?
Мефістофель
Не хто, як той мудрець великий,
Що відданий тобі навіки.
У нього аж душа болить,
Що йдуть на тебе супостати.
Щоб добродійця врятувати,
Готов він голову зложить.
Цісар
У час коронаційного параду
Хотів я зразу вивірити владу,
На чім — не став я довго обирати,
Звільнив сивобородого од страти.
Я зіпсував попівству насолоду,
Хоч добре знаю, сам собі на шкоду.
Невже аж нині, через стільки літ,
Пожну я діла радісного плід?
Фауст
Добро сторицею воздасться;
Зверни свій зір у неба вись:
То знамення тобі, дивись,
Воно віщує певне щастя.
Цісар
Орел ширяє в небесах,
А слідом — гриф, потворний птах.
Фауст
Вважай, то справді добрий знак,
Бо гриф — то міф, чи так чи сяк;
Та де б та вигадка могла
Здолати справжнього орла?
Цісар
Кружляють широко кругами
І раптом — блись! — уже зійшлись,
Один у одного впились,
Зчепились люто пазурами.
Фауст
Дивися, гриф уже підбивсь,
Узнав, що значить хист орлиний,
І, опустивши хвіст левиний,
За верховіттям бору скривсь.
Цісар
Нехай по цьому знаку й буде,
Приймаю з радістю це чудо.
Мефістофель
(праворуч)
Наших воїв тиск завзятий
Крушить міць ворожих ратей.
Гуркіт, клекіт, брязкіт, торох,
Вже подавсь направо ворог,
І безладна ця навала
Й інші лави захитала…
Наше військо невгавуще
Вправо вдарило ще дужче
На фаланги ослабілі,
Як розбурханії хвилі,
Сила з силою другою
Шаленіють у двобою…
Краще й вигадать незмога,
Наша буде перемога.
Цісар
(зліва до Фауста)
Глянь! Чи ж нашому загону
Утримати оборону?
Чи каміння їм не стало?
Вже узято нижні скали,
З верхніх теж одходять наші,
Лізуть, сунуть маси вражі
Вище й вище, далі й далі,
Може, вже на перевалі…
Ваші засоби нечисті,
З них немає нам користі.
Пауза.
Мефістофель
Ось мій один і другий ворон.
Летять похмуро і суворо,
Боюсь, що вісті злі несуть.
Цісар
їх вигляд збуджує неспокій…
Від скель, де бій кипить жорстокий,
Вітрила чорні їх женуть.
Мефістофель
(до воронів)
Сідайте лиш мені над вуха!
Той не загине, хто вас слуха,
Ви справите на вірну путь.
Фауст
(до цісаря)
Ти чув про пошту голубину?
До рідних гнізд, в свою країну
Ті птахи линуть з далини.
І ці нам служать службу щиру;
Лиш голуб — вісник задля миру,
А ворон — вісник для війни.
Мефістофель
Діла у нас, як мідний шеляг…
Глядіть, на тих стрімчастих скелях
Героям трудно припада!
Вже вороги взяли висоти,
А вдасться їм прохід збороти,
То буде нам гірка біда.
Цісар
Отак мене ви підманули,
В сильце лукаво затягнули,
Аж страшно на душі стає.
Мефістофель
Держись, кріпись! Ще вихід є!
Терпіння й хитрощі в притузі!
Кінець завжди бува трудний.
Ще є у мене вірні друзі,
Лиш дай мені свободу дій.
Головнокомандувач
(увіходить)
Ти з дуросвітами зв'язався,
Весь час я сумнівом терзався;
їх поміч лихо принесла.
Від ходу бою я в відчаї;
Хто починав, нехай кінчає,
Я відмовляюсь від жезла.
Цісар
Сховай його до кращих днів,
Іще ж нам доля усміхнеться!
А щодо цих чарівників,
У них зневірився вкінець я.
(До Мефістофеля).
Жезла тобі я не віддам,
Його інакші носять люди,
А зрештою, командуй сам,
Побачимо, що з того буде.
(Іде в шатро з головнокомандувачем).[108]
Мефістофель
Ну що ж! Я не помру з жалю!
Нехай тобі патик хрещатий,
А нам з ним нічого почати.
Фауст
То що ж робить?
Мефістофель
Я все зроблю!
Гей, ворони, не гаючи й хвилини,
До озера, де граються Ундіни, —
Нехай сюди уявні води шлють.
Жіночі штуки трудно нам збагнути:
Так відділяють видимість од суті,
Що видимість покажеться за суть.
Пауза.
Фауст
Озерним дівам наші чорнокрили
Напевне непомалу підлестили;
Вода вже проступає тут і там.
Там, де були сухі і голі скали,
Джерела бистрі буйно бити стали…
Неждане лихо ворогам!
Мефістофель
Така диковина зляка
І боягуза й смільчака.
Фауст
Джерела ті зливаються в потоки,
Що ринуть невтриманно на всі боки;
Вирує шумовиння хвильове.
Вже поняла вода площини скальні
І, пінячись у ярості навальній,
Каскадами лункими в діл реве.
Тут героїчний опір неможливий,
Усіх знесе могутня сила зливи,
Мене самого острах огорта.
Мефістофель
Уже й злякавсь! Ця водяна морока
Не для мого, а для людського ока,
Мені ж дивиться — просто сміхота.
Всі мечуться, як в пеклі грішні душі,
І плавають кумедно так на суші,
Бо думають, що тонуть у воді,
Що їм уже залляло рот і вуші…
Усі в страшному сум'ятті.
Ворони вернулись.
Володарю ви добре послужили,
Та спробуйте тепер і власні сили.
Летіть у таємничі кузні,
Де карли трудяться союзні,
Метал і камінь куючи;
Нехай скують огонь пекучий,
Яркий, блискучий і тріскучий
Ті чарівничі ковачі.
Хоча могучі блискавиці
Й падучі зорі-зоряниці
У літню ніч не дивина,
Та блискавки поміж кущами,
Зірки шипучі під ногами —
То буде ява чарівна.
Добийтеся того відразу,
Уживши просьби чи наказу.
Ворони летять. Усе робиться, як велено.
Мефістофель
Окрила тьма ряди ворожі,
Ідуть немов на бездорожжі.
То тут, то там, в'юни, сліпучі,
Мигочуть вогники летючі.
Та до таких жахливих штук
Потрібний ще несвітський гук.