Мефістофель
(на рівняві)
На півночі навик я до відьом,
А тут між духів чуюсь чужаком.
Нема як Блоксберг[81] — ніби рідний дім,
Ти знаєш всіх, і сам відомий всім.
Там Ільза вік на камені сидить,
І Генріх на своїм шпилі не спить;
Хоч дмуть на Еленд пельки Хропунів,
Там все стоїть десятками віків.
А тут ідеш, і хтозна-звідкіля
Беруться складки, брижиться земля.
По рівному я йшов, і, мов на зло,
У мене ззаду гору піднесло;
Воно не скільки там і висоти,
А сфінксів тих я можу й не знайти…
Долиною палають скрізь огні,
Навкруг снуються привиди чудні.
Ось гроно краль примхливо-чарівне
Гука й тіка — приваблює мене.
Гайда до них! У кого сильна хіть,
Той повсякчас до насолод спішить.
Ламії
(приваблюючи Мефістофеля)
Біжімо далі
В веселім шалі!
На хвилю станьмо,
Назад погляньмо…
Це ж насолода:
Той гріховода,
Старий, плюгавий
Та ще й кульгавий,
Летить за нами
Немов без тями.
Не раз спіткнеться,
Впаде не раз,
А все женеться —
Кортить до нас.
Мефістофель
(пристає)
Бодай вам грець! З Адама плем'я кляте
Привчилося чоловіків звабляти!
На старощах ізнов ума рішивсь…
Чи мало ж я іще у дурні шивсь?
І знаєш же, що шваль то непутяща,
Шнуровані, фарбовані ледаща,
Аби схопив котору навмання, —
Посиплеться зусюди порохня…
Назнався вже, набачився задосить,
А свиснуть, стерви, — враз до танцю зносить.
Ламії
(спиняються)
Стій! Він стоїть, задумався, поник…
Нум навперейми, щоб, бува, не втік!
Мефістофель
(рушає знов)
Вперед! Бо ще мене зашпорта
В тенета сумніву цілком;
Кий чорт хотів би буть за чорта,
Коли б не малося відьом!
Ламії
(знадливо)
Задрібцюймо круг героя,
Може, в серці спалахне в нім
Почування до котрої.
Мефістофель
Та при світлі цім непевнім
Всі ви ніби непогані,
Не завдам нікому гани.
Емпуза
От і я! В веселім крузі
Дайте місце і Емпузі.
Ламії
Вона в гурті у зайвину,
Женім причепу навісну.
Емпуза
(до Мефістофеля)
Братусю, я ж твоя кузина,
Емпуза б то, нога ослина,
А в тебе кінський, бач, копит;
Привіт, ріднесенький, привіт!
Мефістофель
В новім шукаючи одради,
Забивсь я з Гарцу до Еллади,
І тут усім я сват чи брат,
Уже я й родичам не рад.
Емпуза
На все я вдана, швидко дію,
В сто видів обертаться вмію;
Сьогодні в постаті осла
Я на поклін тобі прийшла.
Мефістофель
Я постеріг, що в цій країні
Шанують страх зв'язки родинні;
Та ще я з розуму не сплив,
Щоб родичатись до ослів.
Ламії
Та кинь ту капосну бридуху,
Вона краси не терпить духу;
Де що хороше й гоже є,
Вона одразу зіпсує!
Мефістофель
Та й ви, красуні чулі й милі,
Сказати правду, підозрілі:
Од ваших ладних щічок-роз
Боюся я метаморфоз.
Ламії
Чи так, чи ні, ти спробуй щастя.
Багато ж нас, то, може, вдасться
Впіймать найкращу… Та скорій!
Розтеревенився ти хтиво,
Розхвастався — велике диво —
Жених підтоптаний, старий!
Ввійшов у круг — погратись можна;
Дійде черга — скинь маску кожна
І суть свою, як є, відкрий.
Мефістофель
Уже я вибрав. Ось найлучча…
(Хапає одну).
Ой лишенько! Яка худюча!
(Хапає іншу).
А це? Огидниця якась!
Ламії
Тобі, паскудо, кращих зась!
Мефістофель
Чи до малої піддобриться?
З рук вислизла, мов ящуриця,
Коса-змія, хоч ізневірсь…
Хай краще вже оця довганя…
Гай-гай! Даремні намагання!
Та це ж шишкоголовий тирс!
Хіба підлізти до товстулі
Та з нею десь піти на гулі —
Хоч тут невдача не спітка!
Пухка й крихка — такі на сході
Завжди були в ціні і в моді…
Брр! Пирсла порхавка гидка!
Ламії
Гей, налітайте роєм чорним,
Грізною хмарою огорнем
Цього причепу відьмача!
У пику биймось кажанами!
Не схоче жартувати з нами,
Нехай удруге вибача!
Мефістофель
(обтрушується)
Я й досі не набрався тями;
На півдні й півночі — те ж саме,
Як там, тут привиди бридкі,
Народ, поети теж гидкі.
І тут однакий маскарад,
Де кожен солодощам рад…
Під масками красунь шукав я —
Потвор жахливих одкривав…
Та від обману б не втікав я,
Аби лиш довше він тривав.
(Заблудився поміж каміння).
Та де ж це я? І що за знак,
Що не вхоплю тропи ніяк?
То по гладкому йшов неначе,
Тепер застряв між каміняччя;
І як я виберуся звідси,
І як найду ізнов ті сфінкси?
Чи це ж таки можлива річ —
Така гора в одну лиш ніч?
Е, тут народ не те, що наш,
І Блоксберг носять на шабаш.
Ореада
(з природної скелі)
Ходи сюди! Моя гора,
Ти ж бачиш сам, як світ стара.
Вшануй мої круті пороги,
Це Пінда славного відроги
Отак далеко простяглись;
По них тікав Помпей колись…
А то — мара, уяви гра —
О півнях щезне та гора;
Таке тут часто постає
І раптом ніби розтає.
Мефістофель
Хвала тобі! Твоє чоло
Дубами густо заросло,
Що й сяйво місяця ясне
Між них пітьми не розжене.
Але яка то світлина
З-за хащів тихо вилина?
І як складається усе —
Та це ж Гомункула несе!
Ти звідки це, малий гультяю?
Гомункул
Та я собі туди-сюди літаю,
Страх хочеться розбить тюрму скляну,
Родиться справді, стати на стану,
Та ще не зважився до краю —
Аж боязко, як подивлюсь;
А це пішов на підслух, признаюсь:
Два мудреці між себе щось говорять
І про природу безнастанно спорять.
Хотів би я все до кінця почуть —
Відома ж їм буття земного суть;
То й я нарешті, може, взнаю,
Що, власне, я вчинити маю.
Мефістофель
Ти дій завжди на власну руч.
Бо де заводиться привиддя,
Там для філософа угіддя.
Він їх натворить ще з десяток,
Щоб показать ума достаток…
Лиш блудячи до правди знайдеш ключ.
Родиться хоч — родись на власну руч.