Фауст
Це що? Вінок плести?
Маргарита
Ні, гра така.
Фауст
Яка?
Маргарита
Вам все на сміх звести.
(Обриває пелюстки і щось шепоче).
Фауст
Що шепчеш ти?
Маргарита
(півголосом)
Любить — не любить…
Фауст
О дивний ангел красоти!
Маргарита
(ворожить далі)
Любить — не любить, любить — не любить…
(Зриваючи останній пелюсточок, по-дитячому радіючи).
Любить!
Фауст
Так, дитино! І це слово квітки
Хай буде словом Бога. Любить!
Ти знаєш, що це значить? Любить!
(Схопив її за обидві руки).
Маргарита
Я вся тремчу…
Фауст
О не лякайся! Нехай мій зір,
Хай потиск рук тобі те скаже,
Що словом не сказать.
Віддатись повністю, й блаженства
Зажить, що вічним бути мусить!
Вічним! Кінець його — то був би розпач!
Ні, без кінця! Без кінця!
(Маргарита стискає його руки, випручується і тікає. Він стоїть хвилю в задумі, потім спішить за нею).
Марта
(надходить)
Вже поночі.
Мефістофель
Так, нам додому час.
Марта
Я довше б вас лишитися просила,
Але лихі тут люди в нас.
Неначе їм нема другого діла, —
Вони завсіди
Розглядують, що робиться в сусіди,
І пустять поговір — хоч хай хто як живе…
А наша парочка?
Мефістофель
Десь аж у тій алеї…
Прудкі метелики!..
Марта
Він закохавсь у неї.
Мефістофель
Вона у нього! Діло світове!
Альтанка
Маргарита вбігає, стає за дверима, притуляє пальця до вуст і виглядає крізь щілку.
Маргарита
Іде!
Фауст
(увіходить)
Так ти дражнить? Стривай, як уловлю,
Узнаєш!
(Цілує її).
Маргарита
(обіймає його й цілує)
Голубе! Я так тебе люблю!
Мефістофель стукає.
Фауст (аж тупнув ногою)
Хто там?
Мефістофель
Свої!
Фауст
Ну й гад!
Мефістофель
Налюбишся потому.
Марта
(надходить)
Так, пане, пізно вже.
Фауст
Провести вас додому?
Маргарита
Та мама ж… Прощавай!
Фауст
Ти кажеш, щоб я йшов?
Прощай!
Марта
Adieu!
Маргарита
Ми стрінемося знов.
Фауст і Мефістофель виходять.
Маргарита
Мій Боже, що за чоловік!
Він думав, думав цілий вік,
А я ж — дурнісіньке дівча,
Лиш слухаю, як він навча.
О Гретхен, Гретхен, бідна ти,
І що він міг в тобі знайти?
Ліс і печера
Фауст
(сам)
Високий духу, дав мені ти все,[42]
Усе, чого просив я, недаремно
Мені явив ти лик свій пломенистий.
Природу дивну дав мені в уділ,
Дав силу — почувать, зажить її,
Не подивлять споглядачем холодним,
А глибоко у надра таємничі,
Немов у серце друга, зазирнути.
Ти показав всю безліч животвору,
Навчив мене вбачать своїх братів
В воді, в повітрі, в тихому гаю.
Коли в бору реве-бушує буря
І падає стовбур'я дужих сосон,
Ламаючи і тлумлячи сусідів, —
Аж хряскотом одгримує од гір,
Ведеш мене ти в затишок печери
Й показуєш мені мене самого —
Які дива таяться в мене в грудях.
А як засяє місяць-білозір —
Леліють в блиску лагіднім навколо,
На брилах скель і у гіллі вологім,
Часів прадавніх постаті сріблисті, —
І м'якша пал суворий споглядання.
Ох, для людей ніщо не досконале,
Вже бачу я. Ти дав мені в цім щасті,
Що до богів мене все ближче зносить,
Супутника, що став вже необхідним,
Хоч він зухвало й холодно знижає
Мене в моїх очах і обертає
Одним слівцем твої дари унівець.
Роздмухує в мені він ярий пломінь
До видива прекрасного того.
Я рвуся од жаги до насолоди,
І в насолоді я жаги жадаю.
Мефістофель
(приходить)
І хто-таки кумедно так живе?
Чи скоро вже тобі це все обридне!
Раз спробувать — воно іще догідне,
А там розшукуй щось нове.
Фауст
Ти знов завзявсь нагнати нуду?
Чи більше нічого робить?
Мефістофель
Ну, ну, не буду більш, не буду,
Бо ти ладен вже бучу збить.
Різку, тяжку, примхливу маєш вдачу.
Розстанемось — то небагато втрачу.
Кручусь-верчусь для тебе день при дні,
А що тобі у лад, що ні —
Того тобі по носу не побачу.
Фауст
Ти що ж, за витівки всі злі
Од мене й дяки ще б хотів?
Мефістофель
А як, злиденний син землі,
Без мене б ти і животів?
Чи ж од уяви злої тлі
Я не зцілив твоїх чуттів?
Коли б не я, ти взагалі
Вже в безвість був би полетів!
Чого ж отут, в тісній печерній щілі
Сидиш, мов пугач на могилі?
Забивсь у вогку мшедь, у скель ослизлу цвіль,
І, наче жаба, смокчеш щось відтіль…
Аж сміх бере од цих химер.
Ні, доктор ще в тобі не вмер.
Фауст
Чи знаєш ти, яку снагу живущу
Відчув я тут, зайшовши в дику пущу?
Коли б ти тільки міг збагнуть,
То ти мені, як чорт, позаздрив би, мабуть.
Мефістофель
Розкоші неземні, божисті! —
Лежать вночі десь на скалі росистій,
І землю, й небо яро обіймати,
Себе до Бога гордо підіймати,
До надр землі пустить чуттів коріння,
Вмістить в собі всіх шести днів творіння,
Утіхами незнаними упиться,
В любовнім захваті в природі всій розлиться,
Земних позбувшись тягарів,
І ввесь небесний цей порив
(робить сороміцький жест)
Ось цим, пробачте, завершиться.
Фауст
Бодай тебе!
Мефістофель
Не до смаку те диво?
Бодайкаєш ти надто соромливо!
Од того в'януть всі невинні уші,
До чого прагнуть всі невинні душі.
Я не хотів тобі заборонити
Себе самого часом одурити, —
Та в тебе ж витримки не гурт.
Я бачу, ти от-от схибнешся
І знов знеобачки зірвешся
В жахних марінь шалений нурт.
Облиш це все! А там твоя кохана
Десь сохне-в'яне од нуди,
Все виглядає милодана,
Що покохала назавжди…
Любов'ю перш так яросно бурлив ти,
Як бистрень навесні, в час танення снігів.
Любов їй в серце перелив ти,
І струмінь твій ізмеженів.
Ніж тут лісним царем бродити
По диких нетрях навмання,
Вертайся те дівча-бідня
За всю любов нагородити.
Помалу-малу йде їй день;
Стоїть край вікна, зорить в неба муть,
Де хмари хмурі над муром пливуть…
"Чом я не пташка?" — їй тільки й пісень
І день, і ніч, і ніч, і день…
То звеселіє, то хмурніє знов,
То вдариться у плач,
То ніби вщухне… От бач,
Яка там любов!