Фантом на Ситомлі

Сторінка 3 з 4

Чемерис Валентин

Ось тоді краєзнавець і дійшов думки, що далі подібні розмови, бодай і просвітницького напрямку, нічого не дадуть, треба виходити на контакт з фантомом, чи як його там? З марою-примарою, коли це й справді примара. Тож треба йому йти до озер, бо саме там, в першу чергу, як ширився поговір, і з’являвся Утопленик.

Робити нічого, не сказавши сімейству ані слова, куди він зібрався, краєзнавець першої ж ночі, позичивши в сусіда вудку (рибною ловлею він не займався) для виду, що буцімто він рибалка, прихопив у целофані картоплі, подався на ніч дивлячись.

А втім, ніч була навіть лагідною — сяяв місяць уповні і все навколо, як і водиться, було залите сріблом.

Прийшовши до озера, краєзнавець якусь мить стоячи, прислухався сторожко, але всюди було тихо й безлюдно. "Задарма я приперся, — подумалось йому. — Який фантом? Все то… Ілюзія… Хто що хоче бачити, той те і бачить…" Але вирішив все ж не відміняти задуманого, а ніч добросовісно висидіти біля озера. Поклав вудку на березі, наче він рибу ловить, а сам, назбиравши хмизу, розпалив багаття і заходився, як нагорів жар, пекти в ньому картоплю.

Печену картоплю він любив над усе ще з дитячих літ, коли з однолітками ходив у нічне до річки пасти колгоспних коней, доглядаючи тварин, пекли бульбу — ой смачною ж вона була темної ночі під волохатими зорями! А як пирхали коні!.. Нічліжник замріявся, приємно випростав ноги біля затишного багаття, пригадував дитинство. І здався він сам собі маленьким, підлітком-пахолям, і вчувалося йому, що десь поруч пирхають ті коні, які він більш як піввіку тому пас на березі Хоролу.

Наче й не було поруч великого масиву, тиша оповила все навколо, тільки іноді в озері сплескувала риба та десь стривожено скрикував нічний птах. Та ще — як оживав вітерець, сонно шуміли комиші. І знову все затихало, наче завмирало… І тільки місяць угорі та червоний жар багаття унизу, з якого все відчутніше пахтіла картопля…

Гасли вогні, масив, огортаючись пітьмою, пірнав у срібну млу. Зрідка пурхали сірі нічні метелики. Та ось здалеку долинула мелодія гімну. "Дванадцята, — подумав він, — північ. Час, коли з’являються дива".

І тільки було взявся за паличку, щоб підгорнути жар, як він і з’явився.

Спершу почувся наче плюскіт.

Краєзнавець метнув погляд на озеро — вода в ньому мов олов’яна, ані брижів, ані хвильок. Фантом з’явився з-за комишів, плюскотів, чавкав у прибережній муляці. Та ось він вийшов на сухе.

Подоба та людська була невисокою, але й не низькою. Ні, радше низькоросла, натоптувата. На голові вже знайомий із розповідей гостроверхий вовчий малахай, вдягнений пришелець у шкіряну безрукавку з бляхами й металевою лускою, шкіряні штани, заправлені в сап’янці. Лице (принаймні те, що мало ним бути) і голі руки по плечі — сині… Утопленик та й годі!

Краєзнавець пригадав, що за давніми уявленнями українців, за їхньою ментальністю, чарівним світом їхньої фантастики й передань про ірреальне та демонологію, у якій неодмінно діють відьми, чарівники, русалки, упирі, вогняні змії та інша нечиста сила, утопленики світлими ночами неодмінно виходять з річкового дна погрітися в прогінні місяця…

То, може, цей втопленик і привидівся з передань предків? Чи йому все це сниться?

Чавкаючи сап’янцями, котрі, здавалось, були повні води, примара рухалась до багаття, була вона мокра, наче й справді піднялася з дна річкового. Тільки чомусь забагла погрітися не під місяцем, як то водиться, а біля багаття, з якого вже линули такі апетитні пахощі печеної картоплі.

В синій драглистій руці примара тримала вуздечку.

Явно шукала коня — все сходилось.

"Коли ж це ти втопився, горопахо? — подумав краєзнавець і подумав чомусь співчутливо. — Чи не тоді, як вашу орду розбив Ярослав Мудрий і ви, втікаючи з-під стін Києва, потопилися в Ситомлі?.. Довго ж ти, чи не тисячу літ пролежав на дні річковому, що аж тепер оце вибрався на світ білий?"

Омана була схожою на кочовика печеніга. Попустошили вони Русь, особливо ж в роках 915, 920, 986, 972-му. Востаннє напали на русичів у 1036 році, коли їх розбив під Києвом Ярослав Мудрий. Цей, мабуть, з них, з останніх розбитих…

Печеніг — чи його фантом — чавкаючи, підійшов до вогню, струсився, як струшується забрьоханий пес і простягнув сині руки до вогню.

Руки просвічувалися, наче були драглистими, з них стікала вода. Була вона реальною, бо коли потрапляла на жар багаття, жар шипів.

Він трусився, наче добряче перемерз.

"І не дивно, — подумав краєзнавець. — Тисячу літ пролежати на дні річки…"

"Але, — по хвилі думав він, — з якої річки піднялася ця омана, як і річок на Оболоні немає?"

Простягаючи руки до вогню, фантом щось бурмотів і наче клацав зубами, яких у нього не було, щось харамаркав чорним провалом рота.

— Ти, напевне, щось шукаєш? — запитав його краєзнавець і сам подивувався своєму спокою, наче те, що він бачив, було звичайним явищем.

— Моя шукай… шукай Ситомль, — дивлячись поперед себе у простір, відповів фантом. — Моя шукай коня, — показав вуздечку.

— Твій кінь у Ситомлі на дні…

Примара здригнулась.

— Моя чує голос… Де Ситомля?

— Немає Ситомлі, — зітхнув краєзнавець. — Зникла Ситомля, як позникали й інші річки. На місці Ситомлі нині житловий масив, у якому живуть інші, тобі незнані люди. Далекі нащадки тих русів, яких ти прибігав пустошити.

— Я хочу коня… Я хочу в степ до печенігів…

— Немає вже твоїх печенігів, — співчутливо розвів руками краєзнавець. — І Печенігії твоєї теж немає.

Фантом — чи хто там на його місці? — мерзлякувато щулився.

— Де моя Печенігія? Де мої печеніги?

— Немає їх…

— Чому… немає?

— А тому… Доки виходили грабувати сусідів, щоб поживитися дармовим добром, загубили свою батьківщину — така доля у всіх завойовників.

— Я довго спав у річка… Хочу знайти коня і до кибитки своєї в степ повернутися. До дітей і жони своєї…

— Немає твоєї жони. І дітей твоїх немає. І народу твого немає. Іди собі спати і не хвилюй людей. І про Ситомль забудь, у якій ти втопився. І про коня забудь. Повертайся спати у своїй вічності.

— Моя піде у… у тебе, — раптом сказала примара і чавкаючи, посунула на краєзнавця. — Моя печаль — твоя печаль…

Ніхто достеменно не знає, що насправді сталося вночі біля оболонського озера, куди краєзнавець ходив на зустріч з фантомом. Як ніхто не відає, чи відбулася насправді його зустріч з примарою, чи то все привиділось чоловікові?