Для Ежені відкривалася нова краса в цій картині, що досі видавалася такою звичною. В її душі народжувалися тисячі неясних думок, що розросталися в міру того, як усе вище підбивалося сонце. В ній прокинулося нарешті невиразне й незрозуміле почуття втіхи, що огортає наше духовне буття, як хмара огортає тілесне єство. Всі її думки снувалися в лад із деталями цього своєрідного краєвиду, і гармонія серця зливалася з гармонією природи. Коли проміння торкнулося стіни, густо обплетеної "венериним волоссям" мінливих кольорів, наче шийка горлиці, майбутнє освітилося для Ежені небесним промінням надії, і відтоді їй було любо дивитися на стіну, на оті бліді квіти, блакитні дзвіночки й зів’ялу траву, з якими поєднувався спогад, ніжний, як спогад дитинства. Шелест кожного листка, що опадав з гілки, чутний у цьому лункому дворі, давав відповідь на таємні запитання дівчини, і вона просиділа б цілий день, не помічаючи, як лине час. Потім настала душевна тривога. Ежені раз у раз підводилася, ставала перед дзеркалом і оглядала себе, як вимогливий художник вдивляється у свій твір, щоб нещадно критикувати себе самого.
"Я не досить гарна для нього!" – така була думка Ежені, думка смиренна й болюча. Бідолашна дівчина була несправедлива до себе; але скромність чи, точніше, несміливість – одна з перших чеснот кохання. Ежені була міцною дівчиною, які трапляються серед дрібної буржуазії і краса яких здається простонародною; вона не була схожа на Венеру Мілоську, але всі її риси були облагороджені ніжністю християнського почуття, яке очищає жінку, надаючи їй якоїсь витонченої душевної краси, невідомої митцям античного світу. Велика голова, чоловіче, проте гарно окреслене чоло, як у Фідієвого Юпітера[14], сірі променисті очі, у яких відбивалось усе її чисте життя. Риси округленого обличчя, свіжого і рожевого, огрубілі од віспи, яка милосердно не залишила слідів, і шкіра була хоч і не оксамитова, але така ніжна й тонка, що поцілунок матері лишав на ній скороминущий червоний слід. Ніс був великуватий, проте пасував до рота, а червоні, як пурпур, губи дихали любов’ю й лагідністю. Шия відзначалася досконалою округлістю. Повні груди, старанно приховувані, вабили зір і збуджували уяву; певна річ, Ежені трохи бракувало грації, і причиною цього був туалет; але знавцеві така недостатня гнучкість цього високого стану здавалася б навіть принадною. Висока й міцна Ежені була не з тих гарненьких дівчат, які подобаються всім, проте вона була прекрасна тією величною вродою, яку відразу помічають митці і захоплюються нею. Художник, шукаючи тут, на землі, тип небесно чистої Діви Марії, вибираючи серед усього жіноцтва оті скромно-гордовиті очі, що їх розгадав Рафаель, незаймані риси, отой, іноді випадковий, дар природи, який зберігається або й з’являється тільки завдяки християнському й цнотливому життю, – такий живописець, закоханий у рідкісний образ, одразу відкрив би в обличчі Ежені природжену і неусвідомлену шляхетність; під спокійним чолом він побачив би цілий світ любові, а в розрізі і виразі очей – щось божественне, чого не можна передати словами. Її риси, контури обличчя, які ніколи ще не спотворювала і не стомлювала насолода, нагадували лінії обрію, так ніжно окреслені в далечині тихих озер. Це спокійне, обрамлене сонячним сяйвом обличчя грало барвами, як щойно розквітла квітка, вабило зір і причаровувало подихом чистого сумління. Ежені була ще на тому березі життя, де цвітуть дитячі мрії, де збирають стокротки з насолодою, якої згодом уже не відчувають. І от, розглядаючи себе, вона, ще не відаючи, що таке кохання, сказала:
– Я зовсім негарна, він не зверне на мене уваги!
Потім вона відчинила двері своєї кімнати, що вели на сходи, і витягла шию, прислухаючись до звуків у домі.
"Він іще спить", – подумала дівчина, почувши, як Нанон кашляє, ходить туди й сюди, підмітає залу, прив’язує собаку і розмовляє в хліві з худобою.
Ежені, зійшовши донизу, побігла до Нанон, яка вже доїла корову.
– Нанон, люба Нанон, приготуй кузенові до кави вершків.
– Але ж, мадмуазель, треба було подумати про це вчора, – сказала Нанон, голосно вибухаючи сміхом. – Не можу я приготувати вершків. А кузен ваш – любчик, любчик, справді любчик! Ви не бачили його в нічному халатику, шовковому та роззолоченому. А от я бачила. У нього білизна тонка, як стихар у пана кюре.
– Нанон, зроби, будь ласка, печиво.
– А де я візьму дров, борошна, масла? – спитала Нанон, котра, бувши прем’єр-міністром Гранде, іноді набувала величезного значення в очах Ежені та її матері.– Що ж мені, обкрадати його самого, аби догодити вашому кузенові?.. Попросіть у нього масла, борошна, дров, він же ваш батько, може, й дасть вам. Чекайте, ось він іде розпорядитися харчами…
Перелякана Ежені втекла у садок, почувши, як під батьковими кроками двигтять східці. Вона вже відчувала затаєну соромливість і особливу свідомість щастя, які примушують нас вважати, можливо, небезпідставно, що думки наші написані в нас на лиці й їх легко читають інші. Усвідомивши, нарешті, холодну вбогість батьківського дому, бідна дівчина відчувала якусь досаду від того, що не може нічого зробити, щоб усе тут відповідало елегантності кузена. Вона відчувала пристрасну потребу щось зробити для нього, але не знала – що саме? Простодушна й щира, дівчина йшла за покликом своєї ангельської природи, довіряючи своїм враженням і почуттям. Несподівана зустріч із кузеном розбудила в ній природні нахили жінки, і вони мали розвиватися дуже швидко – адже їй минуло вже двадцять три роки, а це пора повного розквіту розумової і тілесної сили.
Вперше вона злякалася, побачивши батька, зрозумівши, що він – володар її долі, і відчула провину в тому, що приховує від нього свої думки. Вона почала швидко ходити по саду, дивуючись, що дихає свіжішим повітрям, відчуває більш живлюще сонячне проміння і черпає в ньому душевний жар, оновлене життя.
Поки вона вигадувала, як добитися на сніданок печива, між дебелою Нанон і Гранде почалася суперечка, а суперечки між ними траплялися так само рідко, як ластівки зимою. Озброївшись ключами, старий прийшов видати продукти на день.