Навпроти цих замурованих дверей був вхід до кімнати Ежені. Далі, в кінці площадки, містилися подружні покої, що займали весь фасад будинку. Кімната пані Гранде була суміжна з кімнатою Ежені, до якої вели скляні двері. Кімната хазяїна відділялася від кімнати дружини перегородкою, а від таємного кабінету – грубою стіною.
Дядечко Гранде примістив небожа у високій мансарді над своєю кімнатою, щоб чути, коли гість входитиме і виходитиме. Дійшовши до середини площадки, Ежені з матір’ю поцілувалися, потім, сказавши Шарлеві кілька слів, холодних на устах, але напевне гарячих у серці дівчини, вони розійшлися по своїх кімнатах.
– От і ваша кімната, небоже, – сказав Шарлю дядечко Гранде, відчиняючи двері.– Коли треба буде вийти, покличте Нанон. Без неї собака розірве вас, і не пискнете. Спіть спокійно. На добраніч. Ха-ха! Наші дами тут натопили, – додав він.
В цю мить з’явилася дебела Нанон, несучи грілку.
– А це що таке?! – вигукнув, пан Гранде, – Ви, певно, вважаєте мого небожа за породіллю? Ану – геть, Нанон, із своїм вугіллям.
– Але ж простирадла вологі, а ваш небіж, либонь, такий зніжений, як панночка.
– Ну та хай уже, коли ти вбила собі це в голову, – погодився Гранде, штовхаючи її в плечі,– та гляди, не нароби пожежі.
І скнара спустився вниз, буркочучи щось невиразне.
Шарль стояв приголомшений серед своїх валіз. Він обвів очима стінки мансарди, обклеєні, як у дешевій харчевні, жовтими шпалерами з букетами квітів, потрісканий камін, самий вигляд якого нагонив холод; стільці жовтого дерева, оздоблені лакованим комишем, відкритий нічний столик, на якому вистачило б місця для фельдфебеля стрілецької роти; убогий килим з бахромою перед ліжком, суконна, побита молем завіса якого тремтіла, ніби збиралася впасти, – після чого поглянув серйозно на дебелу Нанон і спитав її:
– Слухайте, голубонько, чи я справді у пана Гранде, колишнього мера Сомюра, брата пана Гранде з Парижа?
– Так, добродію, у милого, предоброго, найкращого пана. Помогти вам розібрати ваші речі?
– Авжеж, не завадить, старий служако. Ви ніколи не служили імператорським моряком у гвардійському екіпажі?
– Ой-ой-ой-ой! – здивувалася Нанон, – Що воно таке – моряки в екіпажі? Солоне? На воді?
– Ану, знайдіть мій халат у цій валізі. Ось ключ.
Нанон була зачарована, побачивши зелений шовковий халат із золотими квітами й старовинним узором.
– І ви одягнете це на ніч? – промовила вона.
– Авжеж.
– Свята Богородице! Ото був би гарний покров на престол для парафіяльної церкви. Неодмінно віддайте його в церкву, любий паночку, ви спасете душу, а так ви її губите. Ах, як вам це личить. Покличу Ежені, хай подивиться.
– Ну-бо, Нанон, коли ви справді Нанон, тихо. Не заважайте мені спати. Речі свої я розберу завтра. Коли ж вам так сподобався мій халат, ваша душа врятована. Я досить добрий християнин, від’їжджаючи, залишу його вам, робіть із ним, що захочете;
Нанон так і остовпіла, дивлячись на Шарля, не сміючи вірити його словам.
– Подарувати мені ці прегарні шати… – сказала вона, ідучи з кімнати. – Це він уже вві сні. На добраніч.
– На добраніч, Нанон…
"І чого я сюди приїхав? – питав себе Шарль, засинаючи. – Батько – людина розумна, моя подорож повинна мати якусь мету. Але "вранішня година варта двох вечірніх", – казав якийсь грецький бовдур".
"Пресвята Богородице! Який милий мій кузен", – думала Ежені, перериваючи молитви, які цього вечора так і лишилися недочитані.
Пані Гранде, лягаючи спати, ні про що не думала. Крізь двері в перегородці вона чула, – скнара ходив туди-сюди по своїй кімнаті. Як усі несміливі жінки, вона давно вивчила вдачу свого владаря. Мов чайка, що передчуває грозу, вона по невловимих ознаках наперед угадувала внутрішню бурю, яка хвилювала Гранде, і, за її ж таки словами, була тоді ні жива ні мертва.
Гранде дивився на оббиті зсередини листовим залізом двері кабінету і казав сам до себе:
"Що за безглузда думка спала моєму братові,– заповісти мені свого сина! Добра мені спадщина! Я не можу дати й двадцяти екю. Та й що таке двадцять екю для цього франта. Він так наставив свій лорнет на мій барометр, ніби хотів кинути його в огонь!"
Міркуючи про наслідки скорботного заповіту, Гранде хвилювався, мабуть, іще більше, ніж його брат, коли писав листа.
"І це роззолочене вбрання буде моїм", – думала Нанон і, засинаючи, бачила себе вдягненою в напрестольний покров, вперше в житті марила про квіти, килими, шовки, як Ежені марила про кохання.
В чистому безтурботному житті молодих дівчат настає чарівна пора, коли сонце заливає душу своїм промінням, коли кожна квітка ніби щось промовляє до них, коли биття серця передає мозкові тепло й наснагу, зливаючи думки у невиразне бажання, – настає час невинних роздумів та солодких утіх. Коли дитя вперше починає бачити світ, воно всміхається; коли дівчина вперше пізнає нове радісне почуття, вона всміхається, як усміхалася в дитинстві. Коли світло є першим коханням, то чи не є кохання світлом серця?
Для Ежені настав час побачити в справжньому світлі довколишнє життя. Рання пташка, як і всі провінційні дівчата, вона встала на світанку, помолилась і заходилася чепуритись – заняття, що тепер набирало неабиякої ваги. Спершу вона розчесала своє каштанове волосся, старанно скрутила тугі коси вузлом на голові, стежачи, щоб жодна волосинка не вибилась, і ця проста зачіска підкреслювала боязку щирість її обличчя та чистоту ліній. Дівчина кілька разів вимивала свої гарні повні руки в холодній воді, від якої шкіра шерхнула й червоніла, і, дивлячись на них, питала себе, чому в кузена такі м’які й білі руки, а нігті так гарно заокруглені. Ежені наділа нові панчохи й найкращі свої черевики. Туго зашнурувалася, не пропускаючи жодної петельки на корсеті. Нарешті вперше в житті, бажаючи мати гарний вигляд, вона відчула, яке щастя надіти свіжу, добре пошиту сукню. Коли вона закінчила одягатися, до неї долинув бій церковного годинника й Ежені здивувалась, нарахувавши тільки сім ударів. Щоб гарно причепуритися, дівчина встала надто рано. Необізнана з мистецтвом по десять разів переінакшувати один локон і щоразу оцінювати ефект, Ежені просто схрестила руки, сіла до вікна і задивилася на подвір’я, на густий садок і високі тераси над ним, на сумний, обмежений вікном краєвид, не позбавлений, однак, таємничої краси, властивої відлюдним місцям або дикій природі. Біля кухні був мурований колодязь із корбою, навкруги якого обвивалися пагони виноградної лози, збляклі, почервонілі, зсушені спекою; далі покручена лоза, дотягшися до стінки і чіпляючись за неї, вилася вздовж дому й досягала дровітні, де дрова були укладені так старанно, як книжки у бібліофіла. Бруківка на пустельному подвір’ї з часом стала чорнувата од моху і трави. На грубих стінах були помітні бурі хвилясті пасмуги від дощу. В глибині двору видніло вісім східців, що вели до садової хвіртки, – потріскані, порослі високим бур’яном, наче надгробок лицаря, похованого вдовою за часів хрестових походів. Над підмурівком з поточеного негодою каміння здіймалася похилена дерев’яна огорожа, яку безладно обплітали виткі рослини. З обох боків ґратчастої хвіртки чахлі яблуні простягали одна одній криве гілля. Три рівнобіжні, посипані піском доріжки розділяли прямокутні грядки, обсаджені буксусом, а в кінці тераси виднілися липи – оце був і весь сад. З одного боку – кущі малини, з другого – величезний горіх, розлогі віти якого дотягувались аж до кабінету бондаря. Ясний день і сліпуче сонце погожої осені, яка буває на берегах Луари, висушували нічну вологу на стінах, на рослинності цього мальовничого саду і двору.