Машинально взяла пластикову вазу з тими похмурими квітами і сама не своя вернулася до вітальні. Две-рі зачинилися за нею так, наче ляснув постріл. Чорні троянди — вирок чи попередження?
Дивилася на пухнасті, чорного оксамиту пелюстки — вони притягували, гіпнотизували. Дівчині здава-лось, що разом із густим ароматом вона вдихає жорстку радіацію небезпеки, невідворотної біди. Сказати бать-кові? А чим він зарадить? Тільки рознервується…
Обізвався відеотелефон — аж кинулась з несподіванки. Страх? Уже обступає страх? Полегшено відітх-нула, побачивши на екранчику обличчя подруги. До апарата підійшла так, щоб затулити вазу — навіщо їй бачи-ти ті квіти? Хоча… Ні, вона розповість їй при зустрічі.
Фанні запрошувала трохи розважитись у парку, все-таки сьогодні день відпочинку, а в неї он такий стом-лений вигляд, темпі кола під очима, не можна ж так нехтувати здоров’ям. Там буде цікава компанія, .один гар-ний хлопець давно вже хоче з нею познайомитись. О, це справжній красень, інтелектуал, якщо й цього разу во-на відмовиться, то всіх образить смертельно, а та злощасна лабораторія один день перечекає, нічого з нею не станеться, штами не пропадуть, адже є спостережники…
"А чому б і справді не зробити паузу? — подумала Соул. — Може, й напруження спаде, позитивні емо-ції, зміна вражень заглушать тривогу".
Прогулянка серед натовпу дерев і кущів була напрочуд цікава й весела.
— Ти мабуть, забула, яке й небо над нами! — сміялася Фанні. — Все нидієш у своїй лабораторії.
— Е, ні, — заступився за Соул красень, з яким її оце познайомили, — нидіти, бачу, не в її натурі, правда ж? — і поглянув у вічі проникливим поглядом. Не ждучи, що вона скаже, провадив далі: — Генна інженерія — це ж творчість, та ще й яка! Генетики перебирають на себе прерогативу самого господа-бога.
Соул приємно було слухати юнака, їй імпонувала його легка іронія, несподівані повороти думки.
— От ми, художники, теж творимо. На площині зображуємо тримірність, глибину, викликаємо у глядача враження об’ємності. Але це ж ілюзії! А генетики доповнюють природу новими, цілком реальними витворами.
Соул, м’яко усміхаючись, заперечила:
— Е, не кажіть. Створити ілюзію — хіба не чаклунство? Мені, скажімо, Легше вмонтувати ген у спіраль-ку, аніж намалювати пейзаж. З цієї причини я витратила багато зусиль, щоб перебороти комплекс неповноцінності.
— Але ж ви себе знайшли? — спитав художник.
— Генетика мене знайшла, — усміхнулась Соул.
Їй було весело, голосно сміялась, та коли в уяві раз по раз висвітлювався букет чорних квітів,— хмурні-ла, блиск очей пригасав.
— Ви чимось стривожені, Соул? — спитав художник, заглядаючи їй в обличчя. І дівчині сяйнуло: знає!..
— Та я… просто відвикла гайнувати час.
— Невідомо, скільки нам відведено часу, — зітхнув красень. — І чи можна його продовжити…
— Можна, можна! Природа компенсує нам витрачений на розваги день! — защебетала Фанні. — Згідно із всезагальним законом компенсації, винайденим особисто мною!
— Жарти жартами, а взагалі… — обізвався небалакучий подружчин супутник, якого Соул про себе на-звала Мовчуном,— відпочивати вміють не всі.
— Тобто? — спохопилась Фанні.
— Ти от вважаєш, що Соул відпочиває…
— А хіба ні?
— Авжеж, ні, — силувано посміхнувся Мовчун. — В її мозку весь час прокручується якась проблема, чи не так, Соул?
"О боже, невже телепат? — Дівчина кинула на нього насторожений погляд. — Тому ж він і мовчав, зосе-реджувався".
— Ви маєте рацію, — відповіла. — Повністю відключитись важко, інерція мислення… знаєте… її не так просто зупинити.
Мовчун щось хмикнув, а Соул, підтримуючи розмову з художником, думала про "інерцію мислення". Треба навчитися переводити її у підсвідомість — там уже ніхто не намацає… Безсмертя — ось над чим вона ламає голову останнім часом. Це — проблема з проблем… Чому людина смертна? Все залежить від одного, лише від одного запису в спадковому коді. До чого, власне, все зводиться? На фермент, який відповідає тільки за поділ статевих клітин, покласти відповідальність і за соматичні клітини. Перемістити; вмонтувати. От і все. Ніякого старіння, а отже, й смерті людина не знала б… І дарма, що планета приречена! Адже виноградник Жит-тя зазеленіє на іншому ареалі… в майбутньому…
Їй аж дух перехоплювало, коли уявляла: крізь холодний безконечний простір, наповнений усілякими си-ловими полями, пройнятий видимим і невидимим промінням, мчать грудочки Життя, запаковані в надійні кон-тейнери. І якщо їй пощастить… Люди майбутнього будуть безсмертні!
— Ви знову за своє. — Мовчун поглянув на Соул колючим поглядом. — Подумки докінчуєте свою робо-ту?
— Подумки? — Соул усміхнулася, хоч її обсипало холодом. — Там потрібно маніпулювати із живим ма-теріалом.
— Перестань доскіпуватись, — Фанні взяла свого кавалера за руку, і вони подалися в глиб алеї.
Несподівано виринув здогад: Фанні зв’язана з Чорною Трояндою. Фанні, найближча подруга… Чи, може, цей художник? Чи Мовчун? А може, вони всі змовилися проти неї?
Озирнулася навколо — дерева стоять похмурі, кущі збирають темінь, і ніде не видно й душі — справжні-сінька пастка. Фанні зі своїм другом попереду, художник трохи відстає… Тікати?
Ноги їй враз обм’якли, і Соул, щоб не впасти, сіла на траву.
— Сидіть, не ворушіться!
Художник вихопив із широкої кишені піджака блокнот, з другої — пачку кольорових олівців і, стоячи, почав малювати.
— Якби ви знали… в цій позі… Наче біла квітка на зеленому!
— Слава богу, хоч не чорна… — знічено посміхнулась Соул.
Нервове напруження почало спадати, дівчина вже подумки дорікала собі: це ж фобії, безтілесні примари страху обступили її душу, а вона піддалася… Мабуть-таки, нервове виснаження дійшло критичної межі. А Фан-ні молодчина… Свіже повітря, нові враження… Художник справді цікавий… Невже я йому подобаюсь? А як же передати майбутнім поколінням хист до малювання? Кожна нормальна людина має художнє чуття…
— Погляньте, Соул. — Художник простягнув їй блокнот. — Якщо погодитесь позувати… Хотів би на-писати портрет.
Не підводячись, дівчина розглядала ескіз. Лінії динамічні, енергійні, отже, та хвилинна слабкість на об-личчі не відбилася, і ніякого страху, а то він зафіксував би обов’язково.