— Та інженери справляться… А от універсальний код…
— Стривай. Теоретично такий генетичний код можливий?
Повагавшись, Соул ствердно хитнула головою:
— Теоретично — так.
— Ну от і працюйте. Колектив у вас великий, дружний, завзятих дослідників та експериментаторів не бракує, то чого ж… Потрібні будуть додаткові кошти — звертайтеся, асигнуємо. Я тільки хотів би, щоб наслід-ки досліджень зосереджувались у твоїх руках. І ніяких розголошень, оскільки не виключена можливість ексце-сів…
— Маєте на увазі Чорну Троянду?
— Авжеж.
Соул тяжко зітхнула, нервово закрила очі долонями і, не стримавшись, заплакала. Щемкий жаль до себе раптом переповнив їй серце. Усе ж пропало, полетіло шкереберть: її мрія про сім’ю, звичайні життєві радощі… Все, все розвіялось, як міраж…
— Що з тобою? — Батько прихилився до неї, обняв за плечі. — Ти нічого не втратила — чого ж так по-биватися? Навпаки, твоє життя набуває он якого сенсу! Мислячі не зникнуть, чуєш? Ми відродимося під іншим Сонцем…
Знову й знову батько розповідав їй про перспективу, про Всесвіт як безконечну інформаційну систему, ще і ще раз науково обґрунтовував свою ідею естафети Життя.
— Все це — красиві слова… — схлипуючи проказала Соул. — А насправді — що ми можемо? Комахи… Ми — слабосилі комахи…
— Отакої! — почав сердитись батько. — Життя — це боротьба. І затям: нема в природі більшої сили, ніж мислячі!
— Абстракції, ілюзії.
Старий спохмурнів, аж вуса йому відстовбурчились. Ніякої логіки в доччиному мисленні! Щойно їй ніби все було ясно — і на тобі, майже істеричний протест…
— Послухай, доню, ти молода, сповнена сил, а що ж я повинен казати па схилі своїх літ? Уже давно мені перевалило за сто. Я охоче лягаю і з великим трудом устаю з ліжка… Скажеш, я своє вже прожив. Нехай і про-жив. То навіщо ж мені впрягатись у тяжку роботу? Навіщо мені це напруження? Гадаєш, я не хочу спочинку?
Соул витерла хусточкою очі, тихо сказала:
— Пробачте, тату… Для мене це як грім з ясного неба.
— Заспокойся, не треба так розчулюватись. Учися керувати погодою своєї душі. Тут, певне, нам допо-може філософський підхід. Зневіра, песимізм — надто ядучий дим. Розжени його, і ти відчуєш насолоду весен і літ, осенів і зим свого життя. Нерозумно протиставляти себе Природі, важливо усвідомити: ми — учасники ве-ликого процесу Буття. Учасники — розумієш?
— Це я розумію…— Соул зітхнула.— Тільки от сам процес уривається…
— Треба мислити, дочко, ширшими масштабами. У Всесвіті процес розвитку живого ніколи не згасне. Ти скажеш: а звідки ви знаєте? Я відповім — інтуїція. Поки що інтуїція. А звідси й переконання: якщо ми пошлемо у час і простір інформацію про себе і всі живі форми нашої біосфери,— вона передасть естафету Життя. Код! Звістку в Майбуття можна послати лише в зашифрованому вигляді, не інакше. Ось наша альтернатива, наша трепетна надія.
— Отже універсальний код? — підвела голову Соул. — І за допомогою бактерій?
— Саме так.
— Мільйони комбінацій… Тату, я не знаю, чи під силу впоратись з таким завданням нашому колективу дослідників.
— Треба, — твердо сказав старий. — Йдеться ж про існування самого Життя! Звичайно, я, керівник Го-ловного Наукового Товариства, міг би просто зобов’язати вас включити цю тему до поточного плану… Але тут потрібен ентузіазм, пошук.
— Ну що ж, — підвелася Соул. — Тяжкий шлях, та… — І не доказала: до горла знову підкотився клубок.
— Я знаю, ти зараз подумала про особисте щастя. — Батько поклав руки їй на плечі. — Але велика мета — хіба це не саме щастя?
— Так, тату… — Вона прихилилась до його широких грудей.
— Ну то йди, і відразу беріться за роботу.
Поцілував у чоло і легенько підштовхнув до виходу.
II.
Сірий, похмурий ранок. Німа, гнітюча тиша. Ще лежачи в постелі, Соул відчула: щось у світі сталося. Насторожена, але якась байдужа, неквапливо підвелася з ліжка. У спальні холодно. Притримуючи сорочку на грудях, підійшла до вікна, розсунула штори і з подивом побачила… кригу. Так, на рівні третього поверху, ся-гаючи середини вікон стояла суцільна крига. Важенна, сизувата, без полиску, вона заповнила весь простір по-між будинками. Певно, вночі залило, потім замерзло. Якщо посуне — зріже будинок, знесе геть.
Дивно, як же це трапилося, що вона нічого не почула? Справжній потоп! Невже так тихо, безшумно при-була вода? І ніде нікого. Тиша, глуха тиша. Щось у ній причаїлось, якась невиразна тривога, Соул не дослуха-ється до того, її ще хилить на сон. Позіхнула, зашторюючи вікно, та й почалапкала до ліжка. Ах, як приємно забратися під ковдру!
Прокинувшись, дівчина виглянула у вікно — ніякої криги не було, на подвір’ї гасали діти, вулиця повни-лася рухом. Ну, звичайно, наснилось чи привиділось… Мабуть, таки перевтомилася. Ну, що ж, сама винна: і колеги, і навіть батько радять хоч вихідні викроювати, а вона так заповзялась, що й вечорами працює. Вже тре-тій рік не має спочинку. Та от і сьогодні: і науковці, і техперсонал — усі відпочивають, тільки не вона. Бач, її тримає робота… Чи, може, марнославство, підсвідоме бажання залишити слід в Історії, яка сама зникне без слі-ду? Невже без сліду?
Раніше Соул над цим не замислювалась, працювала — і все. А зараз… Чи займалась своїм туалетом, чи готувала сніданок,— внутрішня дискусія не припинялась. Запитання — дошкульні, нещадні — виникали спон-танно, вимагали відповіді. Якщо планета і все живе на ній приречене, доскіпувалась логіка, то навіщо ти з та-ким завзяттям убиваєш час, який тобі лишився? Який у цьому сенс? "Навіщо та навіщо", — сердилась дівчина, губи їй сіпались, брови насуплювались, а мозок гарячково шукав пояснення, думки шугали, як птахи в небі: у світі с вища логіка, інші інтереси… Мабуть, її любий вольовий татусь має рацію: виноград Життя проростає крізь Галактики, це неспинний процес…
Раптом прозвучав сигнал. Хто міг навідатися без попередження?
Соул, торкаючи долонями зачіску, пішла в хол, але на дверному екрані не побачила навіть тіні. Розсуну-ла двері — теж нікого. Може, сигнал їй причувся? Хотіла вже ступнути на контакт, прикритий килимком, коли в око впав якийсь темний клубок. На мить отерпла: чорні троянди! їй принесли чорні троянди! Ось воно що…