"Гм... " — гмикнув Леонід і більше у цю справу не втручався.
Які стосунки були в матері з Павсанієм, знатним орести-дом і командиром загону в охороні македонського царя,
Александр не хотів знати і тим більше надавати цьому якесь значення. Хоча сумнів у душу й закрався: чи, бува, не цариця Олімпіада скерувала руку Павсанія, озброєну кинджалом? Павсаній, коли, сховавши кинджал у плащі, очікував у театрі царя, певно, сподівався зберегти своє життя. І це йому, мабуть, вдалося б зробити, аби зразу після замаху пощастило сховатися і перечекати перший гнів спадкоємця престолу. Мати певно його любила, це сумнівів в Александра не викликало (батько вже давно з нею не жив, тож мати потребувала чоловіка), але то її особиста справа. Непокоїло Александра інше: на чию допомогу, крім Олімпіади, сподівався Павсаній? А що, коли всемогутні захисники Павсанія виступлять і проти нього, Александра? Версія, що убивцю підготували правителі Лінкестіди, не викликала довір'я навіть у самого Александра. Тоді ж при дворі і серед знатних пошепки І натяками заговорили про епірську відьму, що, мовляв, це вона відомстила Філіппу за те, що він, кинувши її, одружився з Клеопатрою. Що ж, думав Александр, логіка тут є. Жінки мстиві і ніколи не прощають своїм зрадливим чоловікам, а Олімпіада особливо мстива і заради помсти була готова на все. Хоча доказів її вини мовби й не було, але чутки не вгамовувалися. Говорили, що цариця сама поховала убивцю свого чоловіка і навіть наділа на мертвого Павсанія золотий вінок. Александр, коли йому про це доповіли, спалахнув, спершу було не повірив. Знав, що Македонці не любили і не люблять його матір, тож обмовлюють її. Ні, запевнили його надійні люди, чутки не перебільшують і не опорочують його матір: цариця Олімпіада і справді, тільки-но приїхавши в Македонію, веліла зняти з хреста тіло Павсанія і поховати його з почестями. І на похоронах була присутня, і дуже сумувала за покійником... Так, вона й справді веліла надіти на мертвого Павсанія золотий вінок.
Александр не йняв віри: чому це мати вшанувала вбивцю свого, бодай і нелюбого чоловіка? Чи не ризикує вона своєю честю? На очах у македонців поховати його і надіти на нього золотий вінок?.. Павсаній був молодим і гарним, а Олімпіада давно була покинута своїм чоловіком і потребувала любові та пестощів... Ні, ні, гнав од себе ці підозри Александр, але згодом йому доповіли, що мати-цариця часто відвідує мргилу Павсанія, кладе на неї квіти і довго сидить зажурена... Від таких донесень Александру ставало не по собі. Але що вдієш, доводиться мовчати. У матері можуть бути такі таємниці, куди синові її — зась!
Шаленство кривавої помсти
Відразу ж після вбивства царя Філіппа Антіпатр виступив перед мешканцями Егі із запальною промовою на користь Александра, сина покійного царя. Македонці завжди вірили Антіпатру, тож підтримки намісника Александр не забуде до кінця своїх днів. Але треба було спішно повернутися в Пеллу і там утвердити своє право на трон. Антіпатр і тут допоміг царевичу: виділив йому чималий загін своїх воїнів, яким, як він запевнив, Александр міг повністю довіряти. На чолі того загону Александр спішно повернувся в столицю. Не вагаючись, захопив фортецю, і македонське зібрання воїнів проголосило його — двадцятилітнього сина Філіппа — македонським царем.
І відразу ж почалися репресії.
Новий цар, скориставшись збудженням і непевністю в народі та армії, почав хапати і знищувати всіх, хто здавався небезпечним для трону, незалежно від їхньої причетності до замаху на царя. Слідство у справі вбивства Філіппа, не встигнувши по-справжньому розпочатися, відразу ж і завершилось. Офіційно було повідомлено, що вбивця хотів відомстити Атталу, гоноровитому опікунові нової цариці, за те, що той поглумився над ним, будучи гомосексуалістом. А Філіппа він убив тому, що той відмовився дати хід справі судового переслідування Аттала. Але в цій версії не сходилися кінці з кінцями: винуватий Аттал, а вбито Філіппа. До всього ж минуло аж надто багато часу між злочином Аттала і помстою зневаженого. Коли завдано образи Павсанію, а коли він убив Філіппа!
Розуміючи таке, в спішному порядку з'явилося додаткове роз'яснення: політичні противники Філіппа використали жадобу помсти Павсанія у своїх цілях. Хто вони — політичні противники?
Першими було названо братів із князівського роду Лін-кестидів. Але виявилося, що один з них, Александр, зять Антіпатра, відразу ж після вбивства вітав нового царя. Антіпатрового зятя відпустили з миром, а двоє його братів під гарячу руку були страчені. І відразу' ж, наче за помахом невидимої палички, почали хапати і страчувати багатьох представників знаті. Врятувалися тільки ті, хто встиг втекти у Персію.
Молодий цар з головою ринувся у вир кривавої помсти. Давня неприязнь до македонської знаті вихлюпнулась тепер назовні, і страти йшли одна за одною. Було знищено майже всіх потомків Філіппа по чоловічій лінії (щоб ніхто з них і ніколи не міг претендувати на македонський престол і тим більше мстити новому цареві). Александр пощадив лише недоумка Аррідея.
Свою молоду мачуху Клеопатру та її крихітну дочку Європу Александр чомусь жалів, хоч і ненавидів її за те, що вона походила з роду Атталідів і опікуном її був ненависний йому Аттал. На той час в Пеллу повернулася з Епіру цариця Олімпіада, і першим її запитанням було: "Де та, що хотіла стати македонською царицею? Де Клеопатра із своїм щеням?.."
Цариця Клеопатра з дочкою тепер була беззахисна і вже приречена. Чоловік її був на тому світі, дядько пішов з Парменіоном в Малу Азію і звідти нічим не міг допомогти своїй племінниці, бо й сам уже потрапив під загрозу знищення — Александр просто ще не встиг до нього дістатися. У ті дні він знищував усіх представників роду Атталідів по чоловічій лінії — винних і невинних, всіх підряд, так люто ненавидів він царевого тестя Аттала, пояснюючи свою жорстокість державною необхідністю. Загибель, що нависла над ним, відчував і Аттал і все робив, щоб врятуватися. Спершу він затіяв спробу підняти проти молодого царя війська, що знаходилися під його командуванням у Малій Азії. Оскільки з того наміру нічого не вийшло, Аттал у відчаї кинувся встановлювати контакти з Афінами, підбурюючи їх виступити проти Македонії. Але тут йому на заваді став Парменіон. Невдовзі від Александра прибув ще один загін, він з'єднався із загоном Парменіона — і все було скінчено: Аттала схопили і відтяли йому голову. Парменіон визнав Александра царем і став одним з його надійних полководців. Коли до Клеопатри дійшли вісті про загибель дядька Аттала, нещасна цариця зрозуміла, що дні її лічені. Олімпіада переслідувала й тероризувала Клеопатру майже щодня, нахваляючись з нею розквитатися, як тільки-но цар Александр піде з військом у Персію... Так воно й станеться, бо ледве Александр вирушить з Пел-ли, Олімпіада відразу ж візьметься за свою молоду суперницю: маленьку Європу вб'ють на колінах у її матері — це щоб боляче допекти суперниці. Клеопатрі ж Олімпіада з насолодою скаже: