Та ось чоловіки прилягають на бенкетних ложах, жінки, як і заведено, сідають у протилежному від чоловіків кутку зали.
Молоді — навпроти весільного пирога з товчених кунжутних зерен, змішаних з медом. А на столах — чого душа жадає! Слуги один поперед одного розносять перші чаші з вином...
Ти послухаєш царського меча!
З чого і як почалося — гаразд і не пам'ятає Александр. Весілля промайнуло перед ним як у тумані: бачити бачив, але не сприймав, чути чув, але не усвідомлював. До нього посміхалися (чи ж не єхидно, бува?), і він у відповідь посміхався. Точніше, намагався посміхатися. Як і задумав, грав свою роль — тримався злегка насмішкувато, намагаючись бути не на весіллі, а над весіллям, і спостерігати все ніби збоку. Але не виходило. Не вдавалася йому роль відстороненого, безтурботного весельчака — в душі все клекотіло... І все важче й важче йому було дерти рот у ввічливій, холодній посмішці. Дратівливість шукала виходу і ось-ось його могла знайти. А цього не треба, ой не треба! Ніякої волі справжнім почуттям, хай усі бачать, який безтурботний і насмішкувато-елегантний царевич. І чергове весілля свого батька він сприймає, як чергове грище, забаганку. Він спадкоємець престолу, то чому ж йому дратуватися. Дратуються тільки кволі — сильні воліють керувати своїми справжніми почуттями. Але не виходило.
Коли почало вечоріти, залунали флейти. Всі знали, що то означає, і дружно загукали:
— Пора молодій та до молодого!
— Пора, пора,— охоче погодився і сам молодий, який, захмелівши не в міру, відверто ліз до Клеопатри з обіймами, під столом щипав її за стегно, і вона то червоніла, то блідла, то безтямно посміхалася.
З будинку Аттала до царського палацу молодих везли у заквітчанім візку під теленькання дзвоників. Перед вели флейтисти, всі хором співали пісень, пританцьовували, і так з галасом і піснями сунула процесія вулицею. Тітка молодої — вона грала роль її матері — йшла за візком із смолоскипом, запаленим від домашнього вогнища молодої,— його Клеопатра мала занести у дім свого чоловіка.
— О Гіменей, о Гіменей!..— голосно вигукують дружки.
Скільки їхали, стільки люд кидав під ноги процесії квіти (живі квіти посеред македонської зими — їх гінці царя привезли з теплих грецьких країв). А далі було так, як і раніше було на весіллі у Філіппа. В палаці їх першим зустрів хлопчик з корзиною фруктів у руках. Тоненьким голосочком він проспівав весільний гімн, бажаючи, щоб у молодих "кращою, ніж стара, була нова доля-доленька".
"Але ж так йому співали і так бажали нової долі і тоді, коли він одружувався з моєю матір'ю",— ревниво думав Александр, ледве утримуючи на своєму закам'янілому обличчі чергову посмішку. Тим часом наречена ("Як і колись моя мати",— знову майнула ображена думка в царевича) взяла з корзини фігу та айву і з'їла їх на очах у присутніх — на знак, що її щастя буде спокійним і солодким.
Як і велить звичай, молодий заніс молоду у свій палац на руках. ("Як і колись мою матір...")
А після подячної жертви біля домашнього вогнища відбувся заключний ритуал, що завжди вінчає весілля македонських царів: молодим піднесли коровай і на їхніх очах розрубали його мечем навпіл. І Аттал — щасливий і гордий Аттал! — підніс його молодим, вже чоловіку та жінці перед богами й людьми, по шматочку священного хліба... Весілля вже наближалося до свого кінця.
Ще ніколи за своє коротке життя не почував себе так зле Александр, як на тому злощасному весіллі. Як не намагався бути відсторонено-безтурботним і дивитися зверхньо на все, що відбувалося, як не силував себе на вишукану іронію — нічого не виходило. Особливо від думки, що якийсь там Аттал вже називає себе родичем царя. Ще до весілля македонська знать почала дружно запобігати перед Атталом, а тепер він і поготів викликав у них пошану, і Аттала все проголошували другим македонцем у царстві — після царя він в один день став найвпливовішою людиною в царстві. І горда, вразлива душа не змогла цього знести. Від однієї лише думки, що він, син цариці, яку вигнав цар,— ставало боляче і тяжко. Він спадкоємець батькового трону, а всі, наче змовившись, хвалять та віншують якогось там Аттала і навперебій говорять, що тільки діти Філіппа від нової цариці стануть спадкоємцями престолу. Він, Александр, був живим, але всі трималися так, наче його вже й не було на цьому світі. Гордий Александр ще не зазнавав такого приниження, як на шостому весіллі свого батька. На нього позиркували мовби й поштиво, але не без насмішки. На батьковому весіллі, безміру п'яному, він один залишався тверезим, сумним і нещасливим. Ні, знести такої наруги Александр не міг. Тіпались губи, руки тяглися до руків'я меча, але на кому зігнати свою злість, кому відомстити за своє приниження — він не знав. Відчував: всі проти нього.
Сина свого чоловіка Клеопатра просто не помічала. Забагато йому честі, хлопчиську! Та й що він важив, як поруч неї сяяв од щастя сорокашестилітній цар. Він був п'яний і з трудом тримався на ногах. Гетайри пильно стежили за кожним кроком свого владики і раз по раз підтримували його, коли той, хитнувшись, міг упасти. Ile теж викликало зневагу й обурення в душі Александра. Цар, а напився як останній гультяй. І що він там ще белькоче? Куди поривається, як його вже й ноги не тримають... Чи ж він хоч бачить, де його молода дружина?
Царів тесть, не криючись, вже святкував свою перемогу, вважаючи, що віднині настали його дні. Він теж добряче набрався, як і його коронований зять. І обидва вони були надто бридкими для Александра.
Вино, як відомо, швидко розв'язує язики.
Знахабнів Аттал, подумав, що віднині йому все дозволено, що він і справді рівний самому царю. Ще б пак! Дядько самої цариці! Ніколи, навіть якби йому отут рубали голову, не визнав би Александр якусь там Клеопатру царицею. Бо царицею Македонії залишалася його мати, зганьблена і вигнана царем. А навколо всі вигукували:
— Слава, слава чоловікові й жоні — царю і цариці!
— Слава Філіппу — царю з царів!
— Слава Клеопатрі — цариці македонській! Александр не міг стриматись і вперше вдався до насмішки.
— Слава полководцю Атталу, котрий щойно здобув найбільшу свою перемогу!