Філіпп писав, що справи у нього йдуть успішно, тамтешній люд в Пангейському краї він захистив від фракійських зазіхань, завершує будівництво фортеці, яка віднині носитиме його ім'я — Філіппи. А ще повідомляв, що Пангейсьй рудники дають хороше золото, його багато і він уже почав карбувати власну золоту монету — тож будемо з грошима.
Насамкінець Філіпп писав:
"Носи в собі нашу дитину, царице моя, майбутнє у нас буде тільки гарним".
Сльози радощів затуманювали зір цариці, капали на пергамент, що тремтів у її руках. Вона безтямно посміхалася, молодіючи на очах, оживаючи, ніби не сльози, а якась інша живлюща волога напоїла її душу. Та ось вона звела мокре від сліз, але усміхнене і ніби аж помолоділе лице і привітно глянула на гінця.
— Ти приніс мені радісну вістку, юначе! А тих, хто дарує мені радість, я ніколи не забуваю. І тебе...
Цариця не домовила. Хитнулась і застигла. Рот її почав повільно відкриватися, білизна залила обличчя. В очах застиг не то ляк, не то біль, не то подив. Вона сиділа, ніби до чогось у собі прислуховуючись, і сама собі не вірила.
— Ой!..— раптом зойкнула вона.— Мабуть, починається...
Першою біля цариці опинилася Ланіка.
— Геть, геть звідси! — замахала руками на гінця.— Постривай! — нараз спинила його.— Тобто біжи, тільки не забудь покликати лікаря-асклепіада. Здається, наш цар і царство його сьогодні збагатяться спадкоємцем. О боги, хоч би все скінчилося добре!
Півнячі бої у фортеці Філіппи
У напівзбудованій фортеці Філіппи відбувалися півнячі бої, які так любив Філіпп. Посеред просторої зали, стіни якої викладені з грубезного каміння, з маленькими віконцями аж під стелею, куди майже не проникало світло і тому в помешканні чаділи смолоскипи, на засміченій підлозі стояв великий, увесь у численних подряпинах і бурих плямах широкий стіл з високими бортами. Його щільно оточували гетайри, наближені царя, радники, полководці, воїни. В лівому кутку на обкладеному камінням багатті смажили м'ясо. Раб повільно крутив рожен, м'ясо золотилося, вкриваючись тоненькою апетитною шкіркою, краплі жиру скочувались на жар, шипіли. В залі стояв запах м'яса, викликаючи в людей посилений апетит.
На столі стояв чорний півень і войовниче крутив високо піднятою головою з шишкоподібним, червоним гребенем, що від власної ваги впав набік, і товстими м'ясистими ковтками, що звисали під шиєю двома видовженими бульбашками. На голих ногах когута блищали мідні шпори з гострими бронзовими наконечниками. Півень тупцявся, гупаючи міцними ногами, дзвенів шпорами й озирався, шукаючи суперника.
Глядачі гамірно висловлювали своє захоплення чорним півнем, говорили, що він побив уже не один десяток противників, що йому ціни немає і менш як триста драхм він не коштує. Та й за триста його не купиш, бо хто забагне втрачати такого бійця?. Це був улюбленець самого царя.
Та ось, коли апетитні пахощі смажені заповнили всю залу, з'явився Філіпп в супроводі охоронців та свого секретаря Євмена. Присутні розступилися,Філіпп підійшов до столу. Побачивши царя, півень витягнув шию, заляскав крилами і коротко кукурікнув. Всі ахнули, дивувалися:
— Упізнав царя! Когут упізнав царя!.. Філіпп лишився задоволеним.
— Здрастуй, здрастуй, мій друже,— лагідно озвався до півня.— Сподіваюсь, ти сьогодні теж порадуєш нас своєю незрівнянною звитягою і пристрастю? — Дістав зубчик часнику, покришив його на долоні ножем і годував півня, щоб розпалити в ньому перед боєм войовничий запал. Вважалося, що від часнику півні стають запальними і войовничими.— Хто там сьогодні достойний нашого бійця? Починайте!
— Сію мить,— розпорядник півнячих боїв витягнув з-під столу корзину і вийняв з неї рудого, наче золотистого півня.
— Ось той, хто достойний битися з чорним когутом, котрий до цього дня не знав поразки,— запевнив розпорядник півнячих боїв.— Рудого когута я дістав у Беотії, він переміг усіх тамтешніх півнів.
— У Беотії, певно, серед півнів самі слабаки, тому цей рудько і перемагав їх,— вигукнув хтось з гейтарів, явно намагаючись улестити царю.— А з чорним когутом йому не впоратись.
— Чорний з нього залишить купу пір'я!
— Побачимо, побачимо,— невиразно озвався Філіпп.— На вигляд рудий когут хороший, нічого не скажеш, а ось. який він у бійці — покаже сьогоднішній герць.
— Рудий програє! Рудий програє! — заскандували гетайри.
— Не кваптесь поперед подій,— вгамував їх цар і крик-, нув: — Пива! Мені і всім, хто хоче!
— Усі хочемо пива,— сміялись гейтари.
Слуги почали розносити пиво. Царю піднесли мідний, запітнілий глечик, повний холодного пива, і на дерев'яній тарелі кусень гарячого м'яса із золотисто-жовтою шкірою, що місцями порепалась й сочилася, хрумтіла на зубах. Цар великими ковтками пив пиво (глечики раз по раз міняли) і з хрускотом жував м'ясо, і губи його та борода залисніли од жиру. Тим часом розпорядник видовиська легенько, але не без хитринки, посміхаючись собі у вуса, прив'язав рудому півневі бронзові шпори, погодував його покришеним часником і поставив когута на стіл — напроти суперника, чорного когута, тільки з другого кінця столу.
Почалися ставки. Присутні розділилися на два табори: одні ставили на чорного (таких була переважна більшість) , інші — на рудого. Цар залпом допив пиво, кинув на підлогу недоїдений шматок м'яса (на нього відразу ж з гарчанням накинулись собаки), утер рукою лискучі од жиру губи й дістав капшук.
— Ставлю на чорного,— і кинув на край столу важкий капшук.
З усіх боків тільки й чулося:
— На рудого. Сто.
— Я двісті. На чорного.
Діставали капшуки, висипали новенькі золоті македонські монети, які вже в народі називали "Філіппінами".
Герць розпочався. Чорний півень ледве тільки загледів суперника, як у горлі в нього заклекотіло, і він відважно й грізно кинувся вперед. Рудий теж, розставивши крила, ринувся йому навстріч. Бійці вдарились грудьми в груди, але обидва встояли. Відскочили один від одного, настовбурчили пір'я, знову ринулись у бійку. Полетіли пух та пір'я, супротивники клювали один одного, били шпорами, але недовго. Розійшлися кожен на свій край столу, опустивши крила, відпочивали, важко дихаючи.
Глядачі гаряче обговорювали початок поєдинку.