Фракійцям гора Пангея приносила великі прибутки, тепер вони потекли в скарбницю Філіппа. Рабів завжди ви-
4*
99
стачало — війни не затихали роками, гору ще не вибрали й до половини, і Філіпп задоволено казав Парменіону:
— На наш вік фракійського золота вистачить. А маючи стільки золота — Грецію завоюємо.
Парменіону ж Філіпп доручив навести лад на Пан-гейських рудниках, а кожного раба, котрий там трудився, взяти під пильне око. І за фракійців рудники надійно охоронялися відбірною вартою, а Парменіон ще посилив охорону — як рудників, так і дощатих бараків, де спали раби, чий робочий день тривав вісімнадцять годин на добу. Парменіон також пригнав нових рабів — молодих та здорових, яких мало вистачити на два-три роки — більше і найздо-ровіший раб не витримував. Потім їх знову замінять молодими та здоровими, які теж попрацюють два-три роки і щезнуть на віки вічні у чорнім череві страшної гори. І так тривало з року в рік, з року в рік...
Оглядинами рудників Філіпп залишився задоволений, тільки велів, щоб рудокопам раз на тиждень влаштовували гарячі лазні і годували так, аби вони за ніч відновлювали сили і вдень трудилися не покладаючи рук. Принаймні щоб два-три роки вони змогли працювати не абияк, а продуктивно, а потім їх — знесилених, покалічених (це тих, хто вціліє) — викинуть як непотріб.
Парменіон підніс Філіппу золотий самородок, що обрисами нагадував голову якогось хижого звіра. Виважуючи, цар підкинув самородок на руці.
— О! Вага відчувається! З таким золотом моє військо стане ще сильнішим і фортеці пеоед ним відкриватимуться швидше.
Потім цар у супроводі гетайрів відвідав майстерні, де вже почали (щоправда, поки що для проби) карбувати нові золоті македонські гроші—філіппіки. Ними цар лишився задоволений. Розглядаючи свої перші золоті монети, замислено мовив:
— Колись спартанський законодавець Лікург розпорядився, щоб у Спарті карбували монети не із золота, а заліза. Бо золото, мовляв, є причиною всіх бід і злочинів.— Помовчав, милуючись блискучими і осяйними золотими монетами, названими в його честь.— І все ж таки Лікург не врахував одного: золото приносить правителям ще міцнішу владу і допомагає завойовувати чужі царства. Я казав і ще казатиму: немає такої фортеці у світі, у яку б не увійшов осел, навантажений жовтим металом!
І велів золотий самородок відіслати у Пеллу, цариці. Філіпп був у доброму настрої від того, що Пангейські рудники запрацювали на повну потужність, і навіть продиктував цариці лагідного — що з ним траплялося рідко — листа. А вісті надходили невтішні. Щоправда, Філіпп ніколи не падав духом від поганих вістей і тим більше не втрачав з-за них доброго настрою. Дійшли чутки, що Кет-ріпор, у якого він забрав золоті рудники, вирішив будь-що їх собі повернути. З цією метою він уклав союз з Афінами. Це вже було і зовсім небажано. І навіть небезпечно. Як доносили Філіппу афінські вивідники, союзники домовилися про спільну боротьбу проти Македонії, поклялися відняти у нього рудники і місто Креніди, яке він перейменував у Філіппи, та інші землі. До новоствореного союзу приєдналися іллірійський та пеонійський царі — Граб і Ліпей.
Як час покаже, Афіни, зайняті боротьбою за протоки, допомагали союзникам на словах, а не на ділі. Цим скористався Філіпп і почав діяти енергійно й рішуче. Парме-ніона він послав з військом проти іллірійців, той розбив їх, і переможені змушені були визнати над собою владу македонського царя. Сам Філіпп вирушив проти пеонійського царя Ліпея. І цього виявилось досить — Ліпей, повагавшись (Афіни далеко, а Філіпп поруч), вийшов з союзу.
Афіни ж все ще були зайняті власними клопотами. В Афінах була така демократія, коли слова часто розходилися з ділом, коли всі вміли і любили говорити красиві слова і навіть приймати рішення, але ніхто не хотів і не вмів втілювати їх у життя. На ділі перемагав Філіпп. І досить швидко фракійський цар Кетріпор залишився сам — союз, який він так швидко створив, швидко й розпався. І Кетріпор зрозумів, що Пангейських рудників йому вже більше не повернути — те, що Філіпп бере, назад ніколи не повертає!
"Царице, любов моя..."
Ланіка вбігла в спочивальню сяюча.
— Царице!.. Гонець прибув! Від царя Філіппа! З царським дарунком гонець прибув!
Олімпіада ледве звелася — жовта, набрякла, з синцями під очима. Руками підтримувала великий живіт, на лиці була втома і якесь байдуже спустошення й отупіння.
— Від царя гонець? — нарешті до неї дійшло.— Клич його швидше. Господи, Боже мій, невже Філіпп і справді про мене згадав?
І в одну мить ніби розквітла.
Увійшов гонець, молодий юнак-гетайр з царської охорони.
— Цар Філіпп шле тобі, славна наша царице, дарунок із золотих Пангейських рудників.
Олімпіада від отого звертання — "славна наша царице",— якого вона давно не чула, ніби ожила, жовте лице її зарожевіло, очі засвітилися, плечі випростались, голова гордо звелася. І навіть великий живіт у ту мить царицю не турбував. На гінця дивилась доброзичливо і лагідно (гонець дивувався: як цариця зуміла в одну мить на його очах так змінитися).
— Вели внести царський дарунок!
Гетайр подав знак, двоє слуг підбігом внесли і поставили на мармуровий столик маленьку, але гарно оздоблену скриньку. Вклонившись, вийшли. Гетайр відчинив скриньку й обережно вийняв самородок, схожий на голову якогось загадкового звіра. Гонець подав цариці той дарунок, вона помилувалась ним і поставила на столик. Взяла шкіряну трубочку, що подав їй гетайр, зірвала царську печатку і вийняла із трубочки пергаментний згорток.
"Царице, любов моя...— Олімпіада якусь мить стояла, заплющивши очі й посміхаючись сама до себе, а тоді розплющила очі і знову прочитала: — Царице, любов моя,— писав Філіпп, і тепла хвиля огорнула її з ніг до голови. Хитнулась. Ланіка кинулась до неї, взяла під руки, всадовила. Вона теж сяяла, наче не цариці, а їй особисто написав цар Філіпп: "...любов моя..."
— Коханий мій...— прошепотіла цариця і мимовільно подумала: як жінці мало треба! Всього лише ніжне слово, і вона ніби вдруге народиться у світі білому, і все погане вмить щезне, як його й не було, а життя видасться прекрасним.