Блискучі шоломи з гребенями сміялися на стінах, і їхній регіт було чути далеко.
— А ми будемо сміятися після бою,— сказав Леосфен і повернувся у свій табір насупленим і сердитим — у його вухах все ще лунав сміх македонських вояк у шоломах з гребенями. Після невеликої ради з начальниками загонів Леосфен велів готувати війська для штурму фортеці.
Але навіть два дні штурму нічого не дали. Македонці оборонялися стійко, Почувалися вони в безпеці і сподівалися на швидку допомогу. Афіняни ж несли значні втрати. Начальники загонів вже почали ремствувати, що вони задарма гублять людей. Все зваживши, Леосфен вирішив поки що відмовитись від взяття міста — не мав достатньої штурмової техніки, особливо таранів і башт. А без них і справді лише погубиш людей, і тільки.
Македонці, як і перше, сміялися на мурах.
Леосфен хмурнів, кусав губи. Македонський сміх боляче ранив його самолюбство. Тому вирішив від міста не відсту-патися, а брати його виснаженням. Велів спорудити стіну і вирити широкий рів, щоб перерізати будь-який зв'язок міста із зовнішнім світом. І хай тоді македонці сміються — побачимо, чия візьме.
Минали дні, тижні, облога затягувалась, і кінця-краю їй не видно. Селяни, яких чимало в афінському війську, скаржились, що їх чекають поля, що землю треба обробляти, а вони тут задарма марнують дорогоцінний час. Леосфен змушений був виконати їхні прохання і відпустити їх, хоч це значно ослаблювало його сили.
А облога все затягувалась і затягувалась.
Македонці, щоправда, вже не сміялися на мурах, у них почався голод. Треба було ще трохи почекати — і вони са1 мі здадуться. Леосфен щодня обходив свої позиції і підбадьорював воїнів: ще день, ще два-три дні і македонці здадуться... Одного дня, закінчуючи обхід, стратег спустився у щойно викопаний рів, зупинився, даючи вказівки, і тут йому на голову впала каменюка.
Хтось помітив, як вона сунулась по крутизні насипаного валу, і крикнув: "Стережись!.." Але той не встиг відскочити. З розбитою головою полководця віднесли в табір, де він на третій день, не приходячи в себе, й помер. Де взялася каменюка, випадково вона впала чи ні — того так ніхто й не дізнався.
Поховали Леосфена неподалік Ламії, на узвишші. Поховальне слово на його могилі виголосив Гіперід. Високо оцінивши заслуги покійного в загальній еллінській боротьбі з Македонією, оратор вигукнув:
— На фундаменті, що його заклав Леосфен, тепер зводиться будова майбутнього!
Смерть Леосфена, якому вони вірили і якого любили, обернулась для греків непоправним ударом. Коли не стало полководця, який тихо, спокійно, але так надійно перемагав македонців, всюди запанував смуток і настрій у воїнів відразу ж підупав. Здавалося, що без Леосфена їм уже не перемогти македонців.
На пропозицію Гіперіда замість Леосфена вибрали Ан-тифіла. Він був кмітливим і хоробрим полководцем, але замінити загиблого не міг. Леосфена взагалі ніхто не міг замінити. Це Антифіл відчував і сам, тому вагався, перебирав різні плани і на жодному не міг зупинитися, бо всі вони йому здавалися ненадійними. Так минали дні, тижні. Антифіл все ще вагався (чи когось вичікував), військо його вже відверто нудьгувало. А в цей час на поміч до зачинених підоспів македонський полководець Леоннат. З собою він привів піхоту й кінноту. Проникнувши в Фес-салію, він швидким похідним маршем рушив до Ламії на з'єднання з Антіпатром.
Коли про це доповіли Антифілу, він велів зняти облогу, свій табір спалити, обози відправити в один бік (до міста Мелітея), а самим спішно йти назустріч Леоннату, щоб він не встиг з'єднатися з Антіпатром. Еллінське військо нараховувало двадцать дві тисячі піхотинців і три з половиною тисячі вершників — більше, ніж у Леонната, і Антифіл міг розраховувати на перемогу.
Сутичку розпочала кіннота.
З першої ж години бою пощастило афінянам. Начальник фессалійської кінноти Менон до вечора розбив Леонната. Рятуючись, той Кинувся до болота, сподіваючись, що ворожа кіннота туди не поткнеться. Але врятуватися Леоннату не вдалося, біля самого болота його проштрикнув еллінський спис...
Це був перший значний успіх, але закріпити його еллінам не вдалося. Македонська фаланга, побачивши розгром своєї кінноти, ухилилася від битви, відійшла на узвишшя і там закріпилася. Фессалійська кіннота хотіла було викурити її з узвишшя, але не змогла і облишила те до ранку. Як Антифіл не вмовляв союзників негайно розпочати штурм укріплень фаланги, нічого з того не вийшло. А вранці другого дня обоє військ — Антіпатра і піхота загиблого Леонната — об'єдналися на очах в еллінів.
Зважаючи, що в греків більше кінноти, Антіпатр. ухилився від битви. Вибираючи круті дороги на горбах (щоб фесса-лійська кіннота не могла його там наздогнати) македонський намісник відходив прудко, майже втікав, намагаючись будь-якою ціною відірватися від еллінів.
Фессалійці чомусь забарилися, а самою піхотою без кінноти Антифіл не зважився переслідувати противника — ставшим табором, він обмежився пасивним спостереженням за пересуванням противника. Це була одна з найбільших помилок Антифіла, що дала можливість македонцям щасливо уникнути повного розгрому. З часом для еллінів погіршилась ситуація і на морі — майже все Егейське море було очищене від афінських трієр. Македонський флотоводець Кліт без перешкод йшов до берегів Греції. Хоч Афіни й реорганізували свій флот, але в червні 322 року у водах Аморгосу потерпіли поразку, і македонці стали повними господарями Егейського моря.
Невдовзі погіршилась ситуація для афінян і на суходолі. Не розуміючи, що час працює проти них, елліни все чогось вичікували, не зважуючись на рішучі дії. А тим часом з Азії в Європу прийшов Кратер і об'єднався з Антіпатром. Тепер македонське військо нараховувало п'ятдесят тисяч чоловік, тоді ж як в Антифіла набиралося лише половина. Відчувши свою перевагу, Антіпатр вирішив розпочати першим.
Битва спалахнула 5 вересня 322 року.
Попереду своєї піхоти афіняни поставили сильну фесса-лійську кінноту, на яку й покладали свої сподівання. І фессалійці їх не підвели. З гиком, свистом та різними вигуками ринувшись в стрімку атаку, фессалійці з ходу почали тіснити македонську кінноту. Військове щастя, здавалось, перейшло на бік афінян. Але ненадовго, бо успіх кінноти не підтримала еллінська піхота, і цим противник швидко скористався. Антіпатр увів у бій фалангу, яка й завдала грецькій піхоті тяжких втрат. Не витримуючи натиску фаланги, не вміючи, по суті, з нею боротися, греки не змогли вистояти і почали спішно відходити на сусідні узвишшя та закріплюватись там. За ними на узвишшя відійшла й кіннота.