— Я віддавна відчувала цю тривогу життя. Цю погорду до немічности людини зламати кордони. Але з вас ніхто не порадив би мені своїми теоріями.
— Порадити взагалі не можна, тихо проскрипів професор, можна тільки стверджувати.
— Галочко, вирішив я, усе ж: ви ламали кордони. Пригадайте комплекс Енґерслебена.
Я знав, що це її вразило. Але не було ради, я хотів, я болісно прагнув завершити ретроспективність цього вечора.
— Я недавно довідалась, сухо промовила Галочка, що Енґерслебен був деякими нитями зв'язаний з заколотом 20 липня. Я не помилялась, це був chevalier accompli, звичайно, в пруському стилі.
— Галочко, я прошу тебе засвіти світло, голос графині прозвучав старечоневдоволено: je ne peux pas rester tout le soir sans lumiere ...
— Tout de suite, maman, я хочу ще докінчити дискусію. Друже (її голос дещо-тремтів), ніхто, крім нас двох, не знає справи Енґерслебена, й не треба. Він повівся зі мною по-лицарськи. Ма foi! Якби ви це знали тоді, коли я вам принесла ці документи...
— Ви були страшенно бліді...
— За мною була смерть, друже. Світла, як світанок. Лицарська смерть. Енґерслебен побажав мені доброї ночі, я знала, що в цілому домі ми двоє ніколи не заснемо. Він горів із кохання, пробачте романтичне окреслення, він мені сказав — ви або ніхто. Ви читали колинебудь в очах людини приреченість? Я була поготів у його владі; я була зрештою готова до повної покори, ви ж знаєте це. Він міг бути собою, але він не був. Він затиснув зуби й відійшов. А я добувала код, Це була чорна невдячність, n'est-ce pas? Від цього можна було б втратити всяку віру в людину. Але він, заставши мене біля свого стола, збагнув, що для себе я цього не роблю. І між нами стала смерть.
— Це ви його застрелили, Галочко?... Мій голос звучав глухо. Я знав — графиня знепритомніла, професор широко відкрив очі. Павза, павза.
— Ні, друже, він застрелив себе сам . ..
Жасмин тихенько постукотів листвою в шибки. Зальотниця Катя сміялась на дворі. Над Ізаром ще раз блиснула зірниця й упала в сталевий стоп хвиль.
— Ще одно, коли ми при цьому ...
Галочка підійшла до мене зовсім близько, віч-у-віч.
— Ви мені мусите сказати, знав тоді Ірин Ларису чи ні?...
Я мовчав.
І коли в кімнату ввійшов хтось новий, я зідхнув з неймовірною пільгою. Графиня засвітила світло.
— Божок, посміхнулась Галочка; Божок — індійський гість. І, забуваючи вмить наш діялог, вона підбігла до фортепіяна та заграла з увертюри до "Садка" Римського-Корсакова. В цьому була насмішкуватість і дитяча простота, проте більше глум. Акорди зривались, летіли до світла, що бризнуло жовтавим водограєм з-під абажуру — ціла кімната сповнилась мальовничою пустотливістю: казковий чертог мій ожив.
А індійський гість стояв нерішуче, з болем, що його не могло схоронити кам'яне, жовтувате обличчя. Вона завжди так глумилась з нього. Це був, до речі, кавалер гарної постави, в беззакидному одягу, з лицем, що нагадувало будду. Божок — це йому пристало. Він врешті отямився. Пригладив уже й так гладку, чорну чуприну, підійшов до графині, що приязно наводила на нього льорнет, до нас, по черзі. Його очі були прозорі, нахабно — прозорі.
— Як справи, sir; крехнув професор, я чув ви стаєте королем післявоєнної біржі? ...
— Зле.
Божок блиснув діямантиком на перстені.
— Я тобі приносила щастя, Божок.
Він повернув до Галочки голову й легко похнюпився.
— Можливо. Але коньюктура взагалі мертва. Треба звідси виїздити.
— Я надіюсь, ти привіз вина, Божок?...
Вона його мала ні за що.
— У мене сьогодні різні гості, гості і настрій, ну, як сказати: в кольорах, шарлатно — шарлатно-синій...
Я привіз вина, Галочко, сумно, промовив Божок, я не знав, що у тебе свято ...
Я любив цього хлопця завжди. Він був небезпечний своєю мовчазністю. Його уста були стиснені презирливо-нудьгуюче. Але це був зразок людини. Я любив дивитись на нього — його легкі, вкрадливі рухи заспокоювали, за ними таїлась сила. Він умів грати. Він тут був зовсім інший, тихий, несмілий, як присмерк, але я знав, що він уміє йти крізь воду й вогонь. Він нишкнув перед Галочкою. Я міг сказати, у нього була тільки одна мрія в його холодному, кам'яному житті — ця жінка.
— Шкода, що ви не прийшли раніше, Божок, промовив я; професор мав тут вичерпні доповіді, нав'язуючи до філософії доби ...
Божок підвів на мене свої прозорі очі. Мені здавалось завжди, що він шукав у мені союзника. Аджеж я завжди відігравав невтральну ролю й ніколи йому не загрожував.
— Філософія доби? ... Є мода й на це. Абсолютно не цікаво. Війна визволила й зробила безробітними спекулюючих ідеями й доктринами. Тепер їхній час. А в тім і маразм потребує філософії. В принципі, існує тільки одна філософія.
— Яка, Божок? ...
— Сили. Ці скиглення про гуманізм, християнство, демократію — не більше, як облуда. Людина не міняється й вірить в одну віру, повсякчас: у кулак.
— Фе, як вульгарно, Божок ... крикнула з другої кімнати Галочка. Він спаленів.
— Можливо, я не вмію висловлюватись. Але до ушляхетнення людини ще далі, ніж було. А втім це мабуть Сізіфів труд. Людина є така, яка вона є. Мене ніщо не переконало в протилежному.
— Це однобічна правда, mister Божок, скрикнув професор, вашу філософію чи квазіфілософію можна прийняти тільки частково, скоріше як методу, а не ціль. А в тім це простора тема.
Божок кивнув головою.
— Assez de debats, вкотилась у кімнату Ганна Олексіївна
— У професора був жахливий прононс. Але він був щирий:
Божок привіз пречудесні речі.
— Я дивився на нього. Божок сидів на канапі, рівно, як камінний божок. Його очі іскрились, мерехтіли тисячами вогників: він стежив за Галочкою. Його обличчя, рубане в камені, жовтувате обличчя людини сильної, як залізо, мовчало. Іноді лиш шарпалось внутрішнім, невидним болем. Він любив її до забуття, до рику від сливе фізичного болю. Але я був певний, що він леліяв десь у своїй втомленій надрі зеренце надії. Скло дзвонило. Накривали до столу. Крізь пляшки бігли електричні, усміхнені промені. Було тихо — мені здавалось, я чую, як шарудить Ізар, там за деревами, миючи камінь. Він плив безпересталі, як життя людей, як життя всіх інших. Я зукоса, через дзенькіт скла, поглянув на Божка і він на мене. Ми не бачились давно, ми не сподівались зустрічі, але ми думали про одно. —