XVIII
Флейти вулиць верескнули. Сніг у закапелках і на карнизах лежав, як верес, прибитий вітром; де блимнув ліхтар кругом, вдиралась у синяву жовть. На середині вулиці гливка чорнота. Фари машин розпанахували темінь — звідти кричали los — 1о — os, geradeaus — aus, машини хотіли звестись дибком, але не могли, зікри фар наливались кривавим блиманням, auf geht's auf geht's, під шоломом зведене корчійним криком обличчя ляйтенанта жевріло мерлецькою суглинковою зеленкуватістю, ляйтенант не спав уже довгі ночі. Schei?dreck, wo bleibt die zweite Kompanie? ... Вантажники, танки, кавалерія, мотоциклісти вгрузали в жовтий сніг, заривались у чорний сніг, наїздили на задніх — об високі мури мовчазних церков, об посліплі поверхи будинків, об голизну садків оббивались утомлені голоси, до краю втомлені, як жбурнені в провалля.
Я стояв у брамі готелю, за перекиненим ручним візком, і його голоблі, як скарга, знялись у жовтіючу ніч. В роті перегар — навіть вулиці, сніг на карнизах, мряка, розштовхувана мордами машин, перегорали синявою алькоголю.
Над станцією кропітливо впали срібні сосонки ракет, і все знечев'я бризнуло мені в обличчя дугасто, ніжно, як серпанковий троїстобарвний шаль. На другому боці став Ірин з дезертиром. Вони вибрали інтервал між машинами й перебігли до мене. Дезертир був п'яний, без сумніву, таке але-беле-меле-белькотіння, хитання, блакить в очах, заслана млою, але Ірин кріпко стояв на ногах. "Ну, як?" "Ну, відступ але Карпо переказує, що місто боронитимуть, П'янгород боронитимуть" .., ... "ітимуть". — повторив дезертир. "Куди там, утікають без тямки". "Отже, так — Карпо ввесь час у зв'язку з Heeresgruppe, там сидить одна наша дівчина, як тільки яканебудь зміна, нас повідомлять. Карпо на горищі — при телефоні. Зірвавши міст, починаємо акцію. Будуть як у пастці. Зрозуміло?" ... "Дезертир схопив в'ялий торок мелодії. З третього поверху грамофон: Лілі Марлен... "Слабе діяння літаків", пахнув цигаркою Ірин, "ідемо на гору".
Дезертир відштовхувався від мурів, хміль його минав. "Ви знаєте пародію на Лілі Марлен? ..." Готель звисав над цією вузькою вулицею, над потоком автомашин, здригався, от-от падав від злобного гуркотіння танків. Готель — діра, як і все тут, облуплені стіни, рипучі сходи, рідина, чорна рідина на сходах — горілка, кров, — перегородки, голоси, сумбур голосів. "Це нетря, ви знаєте, тут усе можете дістати .." "Навіть любов?" "Звичайно". І мурашва, наші, німці, шпіцлі, жиди, що переховуються, спекулянти, чорна біржа й доляри й вино, шампанське з 924-го року, перепустки до Райху. І аґенти ґестапо. І сексоти. "Ходім, ходім..."
Ірин обернувся, одним-двома ступенями вище, у синьому мигтінні лямпки маячив скелю. "Де Галочка, Ірине?" Він посвистував, не чув, чи що? ...
Равтенделяйн, мов золоткучера Равтенделяйн, шепотів дезертир, і я приглянувся до нього зблизька. Від нього било перегаром. Але він вже не холітався. Його обличчя було пристрасно гарне, хоч надміру худе, й очі в яминах. "Ви не знаєте дезертира", завважив Ірин, "це він визволив з військової тюрми Ларису, бідну нашу Ларису..."
Дезертир знечев'я спалахнув, він штовхнув мене в цямриння вибитого вікна, звідки мів мокрий сніг і падав йому на кучер (він був без шапки), він хрипло говорив — шепотів мені просто в лице: "Ти знаєш, пробач, я тобі говорю "ти" — але це ж все одно — хто зна, чи за годину житимем. Це дівчина, я тобі скажу. Це Жанна д'Арк. Я тримав варту в військовій формі, ти знаєш, з доручення Ірина, розуміється. Я багатьом хлопцям був золотим ключем на волю. Як у казці. Ти знаєш, тепер ціле життя — казка. Як у дитинстві, такий зелено-дугастий сон. І дівчина — теж казка, її привели з театру. Вона не хотіла спати з якимсь полковником, і той її заарештував, гадано, за зв'язок з партизанами. Добре. Ти — вже розумієш. Я упав перед камерою навколішки, я молився до неї, я не бачив ще такої коси, я не бачив ще такого ніжного тіла. Як заграва влітку. Повії лаялись, злодюжки бились, приходили жандарм, офіцери, били ногами, ланцюгами, кляли, але вони не сміли — розумієш? ... Вона, як свята, ходила між ними. Добре. Ти знаєш, я сказав їй — хочеш, ти вийдеш замість мене або хочеш — умремо тут, ти й я, тільки положимо їх, скільки буде куль в МПі. Вона похитала так головою, вона подивилась на мене, і проміння, як пташки, спурхували їй з кутків уст — не треба, іншим твоє життя потрібніше..."
Ірин гукнув нас із темряви. Він був високо — в коридорі. Вітер свистав крізь шпари в вікнах, забитих дошками. "Не марудьте. Кожного моменту можна сподіватись сиґналу".
Ми вийшли з цямриння. Два ступені вище "... і ти розумієш — довгі ночі під її камерою. Коли входив до неї котрийсь, я відкидав безпечник. Я благав її — коли наважиться котрийсь — кричати. Але було завжди тихо. За залізними дверима тихо. І я не знаю — може вона мовчала. Я нічого не знаю, і я досі божеволію. Я п'ю, ти розумієш, і я чекаю ..." "Як це було?" ... "Коли сколихнувся фронт, почалась евакуація. Я вів партію до магазину, гадано, по речі, насправжки розстрілювати. І хлопці чекали. Так ми обстріляли попередніх — решта кинула зброю, кому, скажи, охота вмирати? ... І ми тоді з в'язнями в заулок. Так їх і вихопили". "А де тепер Лариса?..." "У Стефки, тут є така. Вона маячить. 40 ступенів. Ти розумієш. Вона мене не пізнає. Вона пізнає мундир. А мундир горить, вона каже. А потім машкари, говорить, ряботинчаста пика. Там був один такий ряботинчастий. І качачий ніс. І пальці, як колодочки, набряклі й вологі. А потім, каже, виплеск хвилі, зеленкуватий полон хвилі, Дністер, а на дні — жемчуги, витівка. Ось що вона говорить. Хтось іде зарінком. Скоро день. Косу в росу несе. хтось. І таке говорить"...
Ірин кинув цигарку.
— Коли ж буде сиґнал?
— Я вирішаю. Комітет акції вирішає. Ви теж. І дезертир. Ми троє. Ще не час.
— Мені здається, в цьому випадку не можна втратити сенсу швидкости. Революція — це химородь, Ірине.
— Я ніколи не говорю — революція. Я кажу завжди — влада. Ходіть, буде вам ...
За перегородками шаруділи. Сходи рипіли. Вістун — тонкий, білявий хлопчак, пошепотівся з Іриним.