Еней та життя інших

Сторінка 17 з 32

Косач Юрій

— Хто, Галочко?

Я обернувся і побачив: по сходах на веранду йшла Лариса. Так, я пізнав її, це була вона, це мусіла бути вона і ніхто інша. Її краса була протилежна Галоччиній. Коли Галочка це весна, Лариса — літо. Розкішне степове літо з голубінню безмеж, з душною ваготою розжареної синяви. Це була королева скитів, пані тарпанів, полозів. Без жарту, в її очах таїлась пристрасть кінних переходів, кочовищ, згар покинених вогнищ, радість руйнування, радість трофеїв. Галочка не знала, хто вона, звідки й яке відношення має до неї Ірин. Вона не знала нічого конкретного, але Лариса це був тільки символ. Така, а не інша повинна була полонити Ірина. Вона була певна цього, як самої себе.

Я не знаю, чому Ірин знехтував конспірацію. Він теж прийшов сюди. Він сів сам, на один столик далі від нас. Я бачив як з-під вій Лариси, що сиділа зовсім далеко від нас, у гурті акторів, раз-у-раз жагтіли довгі промені. "Як справи?" кинув він, п'ючи лімонаду. "Все йде добре. Він двічі запрошував мене до себе." "Дуже мило. Він закоханий у мені." А-а-а, вітаю..." Проміння очей Ірина й Лариси зустрілись далеко-далеко й розсіялись. "Він припадав до моїх колін." Tres bien" — лімонада зашипіла, це була вже друга пляшка — я ніколи не думав, що він такий романтичний." "Він джентлмен, яких мало" ... сухо прошепотіла Галочка, "його можна шанувати". "Залишається питання ..." Я мушу залишитись у нього на ніч, сьогодні..." "Надіюсь, все буде гаразд..." Мені хотілось підвестись і вийти геть. "Сьогодні код буде в моїх руках." "Tres bien" — він кивав головою як бовванець. Бідна Галочка. Вона тремтіла, я бачив це по цигарці, що жевріла між її пальцями. "Ірине, ти вже мене не любиш, я знаю. Ти мене зраджуєш." "Сцена?" "Ні, але мені це потрібно знати — ти знаєш, що я для тебе йду до Енґерслебена." "Для мене? Я гадав, для справи." Проміння знов зустрілись. "Справа це — ти, ти знаєш. І ти мені мусиш це сказати, чуєш, мусиш..."

Це було по-жіночому, гідне милосердя. Ірин спокійно поглянув на неї, на мене. "Я тебе люблю, Галочко, я тебе не зраджу. Тільки вірність. Чи не так, друже? ... Я міг би в цю мить вирішити становище. Я вагався. Я ще вагався. Я дивився в очі Іринові, він мені. Й він збагнув, що я знаю все. Але тоді в його очах замигтіли ці дивні, лиховісні скалочки. Я збагнув, що він міг би, зректись усього. В одну мить. Навіть життя. Навіть місячного шереху над Дністром. І я сказав: "Галочко, це правда — Ірин тебе любить, як завжди." Вона спалахнула. Знадвору озвалась автомашина. Я вийшов з нею. Це була штабна машина Енґерслебена. Його монокль відбивав це потемніле небо, хмарини, отари хмарок. Він стояв, приклавши руку до кашкета.

Його обличчя, порізане шрамами, було зовсім поважне, сливе мертве. І в тому був тріюмф його прусацької раси: він не видав себе. Я збагнув: він божеволів від Галочки.

— Це мій знайомий, письменник...

— Дуже тішусь.

Він подав мені суху руку. Він пробував усміхнутись. Я знаю, в інший час, він зрівняв би мене з пилинкою на своєму блискучому чоботі. Я був ніщо для нього, тотальний нуль, але через Галочку я виріс у щось.

— Schones Wetter, nicht wahr?

— Wunderschon, Herr Oberstleutnant...

— Sie sprechen ausgezeichnet deutsch, Herr Doktor...

— Ich habe meine Studien in Deutschland vollendet...

— Ah so! Tja, das ist wirklich schon...

Він уже нетерпеливився, він не мав про що говорити. І в ту мить, коли його монокль відбив (я це бачив) спуцулуватіле обличчя, чолом його пробігла блискавиця. Так, і це бачив я. Він подумав про мене зовсім інакше. Я опинився знечев'я в зовсім іншому контексті його уявлення. Ця мить для мене могла вирішити життя або смерть. Йому майнула думка, я знав її, я читав її в його очах, що я це не я, а хтось зовсім інший, лиховісний, підозрілий, небезпечний. Ворог. Так, тільки ворог. Але Галочка мене врятувала.

— Wir fahren, Herr Oberstleutnant...

— Jawohl, Grafin, wir fahren ...

На нас дивилась уся веранда. Всі череваті, золотоокулярні урядовці, спекулянти, шкурники. Ірин і Лариса. Я відійшов. Я не належав до ансамблю. Підполковник відчинив дверцята, Галочка ступила на підніжок, вона ще обернулась, поглянула поверх моєї голови, в закуток веранди — вона шукала Ірина. І потім ввійшла в машину. Я подумав: Марія Стюарт іде на ешафот.

XVII

— Cogito-ergo sum, озвався я, підвівся й крізь тафлю віконної шибки вдарила мене салатно-синя влада ночі. Ізар брязкотів сталевим пасмом за деревами; я тепер лиш помітив, що один осокір, розщеплений бомбовим ударом, стояв безлистою, сухітливою скаргою.

— Sum-ergo cogito, поправив мене професор Кравчук; ви відчуваєте, що така формула нам куди ближча, ніж декартівська. Від існування починається все; це гола правда, не потребує заперечень або це заперечення заперечення, в кожному випадку це об'єктивна правда, наша діяльність обмежена життям, між народженням і життям існує дійсність волелюбної, вільної людини, те, що буде завтра, — поза нами, те, що було, переконтрольовуємо нашим сьогодні, одне слово — наше буття в світі це факт, непереможний, як рокованість.

— А що ж тоді з вашою вільною людиною?...

Галочка й ми всі були ще в темряві. Сутінок відгороджував наші єства й це надавало деякої сміливішої барви думкам, чи взагалі це не парадоксально, що в темряві мислення світлішає.

Ми не бачили професора, ми бачили тільки його вусату тінь, він витікав, як із безодні.

— Наперекір усьому — людина вільна. Голе життя, але людина сприймає його або ні. Себто — людина сама відповідає за свою долю, б'ючись із життям, з його прикрим, недоречним фатумом часової обмежености, людина завжди є собою. Звідси безконечна драма її існування.

— В істоті речей це чорний песимізм, завважив я, цей фатум життя, замкненого тільки сьогоднішнім днем, і це борсання людини.

— Так, надії тут мало, промовив професор Кравчук, але прагнення волі вистане на виповнення цілого життя людини. Якщо ви це називаєте песимізмом, то, додаймо, це песимізм активности.

Галочка відійшла від нас, але, можливо, вона й не відходила — я був певний, що вона далеко — далеко від нас, в ретроспективному пляні. Вона підбирала схему для поєднання вчора — сьогодні.