(В мундирі пруського офіцера ...)
... хоч би й так, професоре. Ви парвеню, ваш дід або прадід був ще кріпаком, ви ніколи не збагнете філософії февдалізму, наскрізного в усіх епохах і середовищах.
(Але Лариса, — здригнулась Галочка, невже ви заперечите, що вона йому подобалась? ...)
Цього ніхто не заперечує, бо типам Ірина питоменний нахил до полігамії. Але це скромніше — двоїстість, проста двоїстість. Якщо ви — Донна Анна, то Лариса — Дольорес. Дві інкарнації того ж самого ідеалу, міту. Аджеж і Ірин був одержимий мітом. Я цілком розумію його: тут інтелект, скажімо, історична ремінісценція, це — ви. Там, у Лариси, — стихія, підвівся чорнозем (Апологія зради, окуляри зазолотились на професоровому носі, що блищав; цікава арґументація). Я сказав — не реаґую на репліки. Мої визначення пережиті і стверджені. Я скорочую: зради не було. (Професор і Божок посміхнулись. Я відмахнувся від них, як від злосливих мух.) Коли я подам визначення Лариси, ви мене зрозумієте. Це грішна Беатріче. Себто Беатріче, що грішить, не розуміючи, що це гріх. Грішить в умиленні. Може це теж глибока символіка нашої історії, нашої раси. Мужній первень, що іноді рве її на високогір'я героїзму, зовсім випадковий. Її стихія — безладдя, дозвілля неволі. Чи такий тип спокусив би Ірина? ...
(А темперамент, темперамент, mon cher ami, з'їдливо писнув професор Кравчук.) Бюсь об заклад, що темперамент це тільки ваша вигадка, професоре. Я знаю людей, що темперамент вважають за негідну людини слабість.
(Галочка посміхнулась. Божок ніяково зідхнув. Я знав: вони подорожували два тижні через дим і згар весни 45-ого року, й ні однієї ночі Божок не заплющив ока в той час, коли Галочка спала, спершись об його плече.) Ессе homo, любий професоре. Я не буду заходити в інтимні, далекі справи. Я нікому не суддя. Але я скажу — Ірин це міт, Ірина нема й не було, Галочко. А тим самим не було й зради.
— Але дитина, тихо промовила Галочка; я знаю, ви це від мене втаїли, що наприкінці 44-ого, в Австрії, вона вродила дитину ...
( — Mais laissez cela, mon Dieu, Dieu — графиня затулила вуха.)
— C'est une pruderie tout a fait ridicule, maman; гостро крикнула Галочка, ми, живемо в добу, коли з народження й смерти людини не роблять ідіотичних конвенансів.
Я знав, що це питання прийде. Я знав, що всі очі будуть звернені на мене. Тріюмфально. І Божка й професора. І я сам відчув урочистість цієї миті. Я знав, що це наближає розв'язку, невблаганну, як фатум.
— Я піклувався Ларисою від П'янгороду. З доручення Ірина. Ми йшли через гори й ліси, валялись по запльованих долівках вокзалів. Над нами, біля нас була смерть. Тупа смерть. Пошесть, мор, бомбардування, лють німецької агонії. Це були неймовірно важкі часи, доба презирства. Ми не були людьми. Я нелегальний, із чужими документами, вона-вагітна. З мене сміялись зорі, повірте. Як міг я не ошаліти? І тихого грудневого світанку в порошу, біля Відня (ви знаєте зиму 44-ого, знаєте сніговал над Дунаєм), в Ґунтрамсдорфі, коло Відня, так, в пустій, закиненій клуні, в перерві між бомбовою атакою, Лариса сповила хлопчика. Знаєте, хто це був?...
(Професор хотів порскнути реготом. Але вмить його вуса кволо лягли вділ. Божок повернув до мене свою кам'яну голову. В кімнаті було тихо.)
— Це було провістя нового дня, що гряде. Так це був самий день, що приходить по ночі. Це була надія. Після нелюдських страждань, після презирства, глуму, бруду й крови. Це була нова людина.
— Де вони тепер, мати й син? ... Галочка спитала, не глядячи на мене.
— Вони поїхали на схід. На рідну землю. Звідки прийшли. День мусить ясніти на рідній землі, не тут. Це велика символіка, Галочко, хоч може й велике страждання...
Так, так, крикнув професор, це все дуже гарно, але для цілости характеристики ми хочемо знати, хто...
— Не треба! Крикнула злісно Галочка, аж професор присів, принишк і тільки стиха покрехтував; я нічого не хочу знати більше, я все знаю — ви розумієте? Вона була зґвалтована під час арешту, в ґестапо, ви розумієте?...
Вона підвелась, і айстровиді зірки в її очах розкидали зірниці. Вона вся жагтіла. Вона стояла, тремтячи, як тонкий меч, відсвічуючи сяйвом, розтинаючи димучі хмари, що котились цією кімнатою, хмари — тіні тьмяного освітлення.
— Я вклонюсь їй до землі — ще раз, хрипло крикнула Галочка, може я підошви не варта її, ви це розумієте?...
Ганна Олексіївна злякано піднесла хустину до скроні (Quel horreur, quel horreur ... , вона розгубилась у цій каскаді, поводі світла, слів, вражень. Вона тихо позойкувала. Божок відвернувся, він пильно розглядав картину на стіні. Професор же обхопивши обома руками чарку — закляк. Від вина, де купався промін лямпи, на його обличчя впала злототінь і снувалась — вино в чарці коливалось. Це надавало йому наївної хижости, але я бачив, що й він не в сих не в тих. Втім у двері хтось застукав. Вдруге.
— Entrez, крикнула Ганна Олексіївна, бо з нас ніхто не завважив стуку.
Тоді в кімнату ввійшов Ірин. —
XXI
Графиня відняла льорнет, її брова тремтіла:
Non, quand meme... une fleure d'esperance. Sur mon chemin pourrait encore germer ... тихо посміхнувся Ірин. "Альфред де Мюссе, га?" — Обернувся до мене професор, хитрувато моргнувши з-за коліс окулярів. Я відмахнувся від нього, як від оси.
Цей Ірин, цей сутулуватий, ведмедюватий Казанова висовгувався мені досі слизьким в'юном. Що знав я про нього, що тямив я у ньому? Я так звик до цих насмішкуватооких русявих бестій, до їхнього повстання за ці роки. Вони прибивали свої байдаки з ґриф'ястими носами, з барвистими просмоленими вітрилами, вони легко зіскакували на берег, ішли в чуже місто, в гавань, де швидкий сміх вужооких дівчат, янтарні озера розлитого вина по тафлях таверн, плачливий грамофон, я знав їх і відходив геть. Це були сини прикрої доби погноблення ratio. Це були корсари. І я міг тоді, над Дунаєм, клепнути його по плечі — я співчував їхній невичерпній енергії, я ще в 3... після пяти років уважав Ірина фільмовим героєм. Не більше. Не зважаючи на те, що я переборював далеке — далеке почуття ревнощів, а воно скрадалось, мов леопард у хащі моєї душі. І мені було соромно. Я не міг себе знизити до рівня первісности. Я хотів бути homo sapiens. І тільки тепер я збагнув його зміст: він був лицарем сумного образу.