Професор засміявся і повів своїх гостей до батьків. Радник юстиції Габерланд привітав їх і познайомив із своєю дружиною. Професорова мати, пані Габерланд, була гарна, тендітна, на зріст не вища за сина. Поруч із своїм високим худорлявим чоловіком вона скидалася на дівчинку.
Поні, присідаючи в реверансах, висловила всі вітання й подяки, які її батьки наказали передати Професоровим батькам. А бабуся сказала, що вона ніколи не була на морі і тепер неймовірно радіє.
Потім усі змовкли і стали чекати Еміля. Поїзд уже підходив до вокзалу і нарешті з гуркотом спинився. З вагонів заспішили пасажири.
— Мабуть, Еміль знову зійшов на вокзалі "Зоопарк"! — хвилювалася Поні.
Але Еміль уже спускався по східцях вагона. Він витяг валізку, роззирнувся, побачив усіх і, усміхаючись, підбіг до них. Поставивши валізку, хлопець поцілував бабусю, потис руки Професоровим батькам і сказав Поні:
— Але ж ти й виросла!
Останнім він привітався з Професором. Хлопці трималися трохи вимушено. Так завжди буває з хлопцями, коли вони довго не бачилися. Та врешті за десять хвилин це минає.
— Густав виїхав сьогодні вранці на своєму мотоциклеті,— сказав Професор.
— А! — озвався Еміль.
— Він щиро вітає тебе.
— Дякую.
— А малий Вівторок виїхав ще вчора ввечері.
— До Наугайма?
— Ні. Лікар дозволив його мамі їхати до моря.
— Чудово! — вигукнув Еміль.
— Я теж такої думки.
Вони ніяково замовкли. Та становище врятував радник юстиції. Він тричі постукав своїм кийком об перон і сказав:
— Увага! Нам треба переїхати на Штеттінський вокзал. Я візьму два таксі. В одному поїдуть усі дорослі, в другому — діти.
— А я? — спитала Поні Капелюшок.
Усі засміялися. Крім Поні, звісно. Вона навіть трохи образилася.
— Я вже не маленька. Але й не доросла. То яка ж я?
— Трохи придуркувата,— пояснила бабуся.— Поїдеш з дорослими. Щоб зрозуміла: ти ще маленька.
Отак вийшло з Поні Капелюшком.
У залі чекання Штеттінського вокзалу вони пообідали. А потім сіли в поїзд, що мав довезти їх до Балтійського моря. Сіли вони завчасно, тож знайшли вільне купе, незважаючи на канікулярну метушню.
Увесь поїзд був напханий дітьми, відрами, прапорцями, м'ячами, лопатками, апельсиновими шкуринками, складеними шезлонгами, пакуночками з вишнями, повітряними кульками, сміхом і криком. Це був веселий поїзд. Він бадьоро димів серед соснових лісів Бранденбургу, а з його відчинених вікон у тихе повітря линули галас і сміх. Сосни ледь погойдувалися від теплого вітру й шепотіли одна одній:
— Почалися літні канікули!
— Еге! — бурмотів старезний бук.
Розділ четвертий
ВІЛЛА "ПРИМОРСЬКА"
Корлсбютель не належить до числа відомих курортів. Ще десять років тому тут не було навіть залізниці. Тоді їхали поїздом по лінії Любек — Штральзунд, сходили на невеличкій станції — коли я не помиляюся, вона зветься Штубенгаген. Там стояв, як пасажирам щастило, старезний ридван і важкий мекленбурзький кінь поволі доправляв усіх до Корлсбютеля.
Ридван трясло на битій дорозі. А обабіч стояли ліси. Поміж столітніми дубами й буками, як зелені гноми, виглядали кущі ялівцю. Тихо-тихо, тільки раптом стрибне десь руда косуля та в небо здіймаються сірі пасма їдкого диму від вогнищ, що їх розпалюють на лісових галявинах вуглярі. Наче в казках братів Грімм.
Тепер усе змінилося. Ви їдете залізницею без пересадки до самого Корлсбютеля, поважно виходите з вагона, віддаєте свої валізки носієві й за три хвилини опиняєтеся у готелі, а за десять — на морі. Але, як на мене, колись було краще. Тоді, щоб потрапити до моря, доводилося долати труднощі. А в труднощах, які чекають вас на шляху до мети, є і своя принада.
Половина Корлсбютеля прийшла на вокзал зустрічати канікулярний поїзд. Уся привокзальна площа була вщерть заповнена візками, тачками, лінійками, бричками. Чекали багато гостей і ще більше вантажу.
Клотільда Зеленбіндер, стара куховарка Габерландів, стояла біля виходу з перону. Побачивши радника юстиції, вона замахала обома руками. Він був на цілу голову вищий від пасажирів, що юрбою сунули з поїзда.
— Я тут! — гукала Клотільда.— Пане раднику! Пане раднику!
— Не галасуйте, Клотільдо,— сказав він, тиснучи їй руку.— Хіба ми так давно бачились?
Вона засміялася:
— Два дні тому.
— Чи все тут гаразд?
— Звичайно. Добридень, ласкава пані. Як ся маєте? Це щастя, що я поїхала наперед. Такий будинок потребує рук. Добридень, Тео! Ти щось надто блідий, серденько. Чи тобі щось болить? А це, напевне, твій друг Еміль? Еге? Добридень, Емілю. Я багато чула про тебе. Ліжка я вже застелила. На вечерю буде біфштекс із овочами. М'ясо тут дешевше, ніж у Берліні. Ой, а це Поні Капелюшок, Емілева кузина. Одразу видно. Надзвичайна хожість.. Чи ти привезла свій велосипед? Ні?
Емілева бабуся затулила собі вуха.
— Спиніться бодай на мить! — попросила вона.— Спиніться бодай на мить. Ви хоч кого забалакаєте. Я — Емілева бабуся. Добридень, моя люба.
— Але така схожість! — вигукнула хатня робітниця і вклонилася: — Клотільда Зеленбіндер2.
— Це є тепер така посада? — спитала бабуся.
— Ні. Мене так звати.
— Бідолашна! Сходіть неодмінно до лікаря, може, він пропише вам інше прізвище.
— Це ви серйозно кажете? — здивувалася Клотільда.
— Ні,— відказала бабуся.— Ні, розумнице. Я майже ніколи нічого не кажу серйозно, бо шкода мови.
Тим часом валізи й кошики поклали на тачку, яку наперед забезпечила Клотільда. Носій потяг її, а Еміль і Професор підштовхували ззаду. За ними йшли дорослі й Поні.
Вийшли на Блюхерштрасе. Раптом гучно засигналив клаксон, із бічної вулиці на великій швидкості вимчав хтось на мотоциклеті й загальмував просто перед ними. Носій зупинився і так голосно вилаявся, що навколо в будинках задеренчали шибки. На щастя, він висловлювався місцевою говіркою.
— Чого б ото людей ображати? — гукнув хлопець на мотоциклеті.— Подумаєш, налякали.
Еміль і Професор здивовано визирнули з-за валізок, радісно вигукнули: "Густав!" — і кинулися до свого давнього приятеля.
З несподіванки Густав поклав свій мотоциклет просто на бруківку, зсунув на чоло захисні окуляри і сказав:
— Ото ще мені бракувало! Мало не розчавив двох своїх найкращих приятелів. А ми збиралися зустріти вас на вокзалі.