Канікули! Це звучить, як дві порції морозива із збитими вершками.
А ще як літні канікули!
Дивишся у вікно і бачиш: сяє сонце, небо чисте, блакитне. На волоському горіху, що росте перед вікном, не шелесне жоден листочок. Здається, наче горіх підвівся навшпиньки і зазирає до спальні. Стає так весело й легко на душі, що з радощів, якби не ліньки, укусив би себе за ніс.
Зненацька тебе ніби щось виштовхує з ліжка. Отуди к бісу, треба ж їхати. А валізку ще не складено!
Босоніж, не шукаючи капців, вискакуєш із спальні в коридор і гукаєш:
— Мамусю, котра година?
І ось уже Еміль стоїть на вокзальному пероні. Мати тримає його за руку. Обер-вахмістр Єшке, що звільнився на годину з роботи, несе валізку і пакунок із бутербродами. Аби не заважати, він тримається трохи позаду.
— Пиши мені через день,— просить пані Тішбайн.— Пам'ятай, ти обіцяв мені далеко не запливати. Та все одно я хвилюватимусь. Цілий гурт хлопців! Тут усе може статися!
— Але ж, мамо, ти мене знаєш. Коли я щось пообіцяв, то завжди дотримую слова. А мене справді турбуєш ти. Що ти робитимеш увесь цей час без мене?
— Працюватиму. А як випаде вільна година, то можна піти пройтися. По неділях ми з Єшке будемо виїздити кудись за місто. Коли Генріх, звісно, буде вільний. Братимемо із собою щось їсти. А як він у неділю працюватиме, то я лагодитиму білизну, кілька підковдр уже подерлося. Або напишу тобі докладного листа, гаразд?
— Пиши часто, дуже тебе прошу,— сказав Еміль, тиснучи матері руку.— А як щось станеться, дай мені телеграму — і я відразу повернусь.
— А що може статися? — спитала пані Тішбайн.
— Хіба наперед відомо? Та якщо я буду тобі потрібний, я негайно приїду. Коли не буде поїзда — дійду пішки. Я вже не малий. Не забувай про це. Я не хочу, щоб ти крилася від мене із своїми турботами.
Пані Тішбайн злякано втупилася в Еміля.
— А хіба я криюся від тебе?
Якусь мить вони мовчки стояли, дивлячись на блискучі рейки.
— Та ні, це я взагалі кажу,— мовив Еміль.— Сьогодні ввечері, як доїдемо до Балтійського моря, я напишу тобі листівку. Але ти одержиш її, мабуть, аж післязавтра. Хтозна, чи часто там, на півночі, виймають листи з поштових скриньок.
— А я напишу тобі зараз, як повернуся додому,— сказала мама.— Щоб ти якнайшвидше одержав від мене звістку. І не почувався самотнім.
Аж ось підійшов берлінський поїзд. Тільки-но він, відсапуючись, зупинився, як обер-вахмістр Єшке вскочив у вагон третього класу, зайняв місце біля вікна, дбайливо поклав Емілеву валізку на полицю для речей і зачекав, поки хлопець зайшов у вагон.
— Щиро дякую,— сказав Еміль.— Ти страшенно ласкавий до мене.
Єшке хитнув головою:
— Нема про що говорити, хлопче.
Потім він видобув із кишені гаманець, вийняв два папірці по п'ять марок і сказав:
— Це тобі трохи грошей. Завжди треба щось мати в кишені. Бажаю тобі веселого відпочинку. Погода ближчими тижнями буде гарна, принаймні так газети повідомляли. А про те, що я обіцяв тобі на Верхньому ринку, не хвилюйся. Я щодня відвідуватиму твою маму, як тільки матиму вільний час.
Еміль дбайливо сховав гроші і потис обер-вахмістрові
руку.
— Дуже тобі вдячний, Генріху.
— Гаразд, хлопче.
Єшке спробував засунути валізку ще далі.
— А то впаде тобі на голову, коли поїзд смикне. Ну, бувай!
Він вийшов з вагона і став на пероні позаду пані Тішбайн. Підступивши ближче до вікна, з якого виглядав Еміль, вона звеліла синові вітати бабусю, Поні і всіх інших.
— І не лізь у воду, коли дуже розігрієшся. Бо може бути погано із серцем.
— А кому це потрібно! — вигукнув Єшке і збентежено засміявся.
— Не забудь з'їсти бутерброди,— сказала мама,— поки не засохли.
Черговий по станції подав сигнал. Поїзд смикнуло.
— Не розлюби мене,— сказав хлопець.
Але сказав так тихо, що мати не розчула. Згодом він тішився тим.
Поїзд поволі рушив.
— Не розмальовуйте пам'ятників,— крикнув, сміючись, обер-вахмістр Єшке.
Вони довго махали одне одному.
Цього разу подорож відбулася без снів і крадіжок.
Еміль узяв із собою підручник географії — частина перша, Німеччина — і ще раз прочитав усе про Любек-ську бухту, Мекленбурзьке плато, Померанію, острів Рюген і про все узбережжя. Він готувався, наче до іспиту.
Старанність була його звичкою (трапляються і гірші звички). Двічі прочитавши все, що було про ті краї у підручнику, Еміль згорнув книжку і став дивитись у вікно на мирний краєвид, на зелені лани. А в голові йому крутилося все, що він прочитав у підручнику: марна облога Штральзунда і Гольштинська Швейцарія, цегляна готика і місце народження фельдмаршала Блюхера, крейдяні скелі на Рюгені й мекленбурзьке скотарство, ялівцівка і любекські марципани — усе мигтіло в його уяві, наче в калейдоскопі.
Щоб заспокоїтися, Еміль з'їв свої бутерброди. Всі до одного. А папір викинув у вікно. Він зашарудів, майнув у повітрі і впав на гарбузиння біля будиночка колійного обхідника. Шлагбаум був закритий, за ним чекала підвода з парою коней. Поруч з візником сидів хлопчик і махав рукою. Еміль помахав йому теж.
На зупинках якісь пасажири виходили, якісь заходили. Часом з'являвся у вагоні контролер, перевіряв квитки й чиркав по них грубим олівцем.
Тож всяких подій вистачало.
І куди, куди швидше, ніж два роки тому, наближався поїзд до Берліна.
Так завжди буває. Чи йдеться про невеличку прогулянку, чи про подорож залізницею — вдруге та сама дорога здається завжди коротшою, ніж уперше. (Це стосується не тільки відстаней, що вимірюються на метри і сантиметри.)
Емілева бабуся й Поні пройшли через контроль на перон.
— Не біжи так,— сказала бабуся.— Літня жінка — це тобі не експрес.
її чорний капелюшок з'їхав набакир.
— За хвилину хлопець приїде,— нетерпляче відповіла Поні.— Ми могли бути трохи точнішими.
Бабуся енергійно похитала головою, і її капелюшок ще більше з'їхав набік.
— Не буває точнішого за точне,— заперечила вона.— Прийти на півгодини раніше — так само неточно, як на півгодини пізніше.
Поні була б посперечалася, але в ту мить їх побачив Професор. Підійшовши до них, він скинув кашкета і сказав:
— Добридень, шановні пані.
Тоді взяв у Поні валізки і пішов попереду, прокладаючи їм дорогу.
— Добридень, пане домовласнику,— весело сказала бабуся.