— Здуріти можна! — зойкнула Поні Капелюшок.
— Два тижні тому,— вів далі поліцейський,— банк оголосив, що призначає премію тому, хто зловить грабіжника. А що затримав його ти,— поліцейський повернувся до Еміля,— то саме тобі належить ця премія. Пан комісар поліції вітає тебе, він радий, що ти винагороджений за кмітливість.
Еміль уклонився.
Поліцейський видобув із портфеля чималу пачку грошей і перерахував їх на столі, а тітонька Марта, яка пильно стежила за його руками, прошепотіла:
— Тисяча марок!
— Ого-го! — вигукнула Поні.
Бабуся підписала квитанцію. Тітонька Марта пригостила поліцейського склянкою вишнівки з дядькової шафи, і він пішов.
Еміль сів біля бабусі, не годний мовити ані слова. Стара жінка обняла його, похитала головою і сказала:
— Навіть важко повірити. Навіть важко повірити. Поні Капелюшок вихопилась на стілець і, диригуючи,
немов у кімнаті зібралася хорова капела, проспівала:
— Ми запросимо, ми запросимо всіх хлоп'ят до нас на каву!
— Атож, запросимо,— сказав Еміль.— Але насамперед... власне, тепер... як ви гадаєте... щоб мама теж приїхала до Берліна...
Розділ сімнадцятий
ПАНІ ТПІЮАЙН ХВИЛЮЄТЬСЯ
Наступного ранку в Нойштадті пекарка пані Вірт подзвонила в двері перукарки пані Тішбайн.
— Доброго ранку, пані Тішбайн,— сказала вона.— Як ся маєте?
— Доброго ранку, пані Вірт! Я так хвилююся. Син не написав мені ще жодного слова. Як дзвонять у двері, я завжди думаю, що то поштар. Чи будете робити зачіску?
— Ні, я зайшла сюди, бо... бо мені треба вам дещо сказати.
— Прошу.
— Еміль вас щиро вітає і...
— Лишенько, що з ним сталося? Де він? Що вам відомо? — закричала пані Тішбайн.
Страшенно схвильована і перелякана, вона звела догори руки.
— Та з ним усе добре, моя люба, навіть дуже добре. Він спіймав злодія. Ви тільки уявіть собі! І поліція дала йому у винагороду тисячу марок. То що ви скажете? Га? І ви маєте поїхати обіднім поїздом до Берліна.
— Але звідки ви все це знаєте?
— Ваша сестра, пані Гаймбольд, щойно зателефонувала з Берліна до нас у крамницю. Еміль теж сказав кілька слів. Тож ви повинні поїхати. Тепер, коли у вас стільки грошей, це можна собі дозволити.
— Так, так... Ну, звісно,— розгублено бурмотіла пані Тішбайн.— Тисяча марок? За те, що спіймав злодія? І чого це йому таке на думку навернулося? Тільки й робить самі дурниці.
— Але ж його нагороджено! Тисяча марок — це купа грошей!
— Не кажіть мені про цю тисячу марок.
— Так, так, могло і лихе щось статися. То ви поїдете?
— Звичайно! Я й на мить не заспокоюся, поки сама не побачу хлопця.
— То щасливої дороги! І приємних розваг!
— Дякую, пані Вірт,— і перукарка зачинила за нею двері, похитуючи головою.
По обіді, вже сидячи в берлінському поїзді, вона пережила ще більшу несподіванку. Навпроти неї сидів якийсь чоловік і читав газету. Пані Тішбайн нервувалася, її очі блукали з кутка в куток. Вона взялася рахувати телеграфні стовпи, що миготіли за вікном, та найдужче їй хотілося бігти за поїздом і підштовхувати його. їй здавалося, що він їхав надто повільно. З нетерплячки вона крутилася на місці, і зненацька її погляд спинився на газеті, яку тримав навпроти неї пасажир.
— Ой! — зойкнула вона і вихопила газету в нього з РУК.
Пасажир подумав, що жінка раптом збожеволіла, і страшенно злякався.
— Ось! — бурмотіла вона.— Ось цей... Це мій син.
І вона тицьнула пальцем у фото на першій сторінці.
— Та що ви кажете! — зрадів пасажир.— Ви мати Еміля Тішбайна? Чудовий хлопець. Вітаю вас, пані Тішбайн, вітаю вас!
— Так, так. Але заспокойтеся, пане,— сказала перукарка і стала читати статтю.
Вгорі величезними літерами було надруковано:
МАЛЕНЬКИЙ ХЛОПЕЦЬ У РОЛІ ДЕТЕКТИВА! СОТНІ БЕРЛІНСЬКИХ ДІТЕЙ ПЕРЕСЛІДУЮТЬ ЗЛОЧИНЦЯ!
А далі йшла захоплююча розповідь про Емілеві пригоди від вокзалу в Нойштадті до управління поліції в Берліні. Пані Тішбайн пополотніла. Газета в її руках тріпотіла, наче по купе шугав вітер. Але всі вікна були зачинені. Пасажир ледве міг діждатися, коли вона дочитає статтю. А стаття була дуже довга, майже на всю першу сторінку. І посередині містилася Емілева фотографія.
Нарешті пані Тішбайн відклала газету вбік, глянула на свого сусіда і сказала:
— Тільки залишиться сам — одразу якусь штуку встругне. А я ж так йому наказувала берегти ці сто сорок марок. Як він міг бути такий неуважний! Начебто не знає, що в нас нема зайвих грошей для злодіїв!
— Мабуть, він стомився. А може, злодій навіть його нотизував. Таке буває. Але хіба ви не в захваті від того, як діти виплуталися з цієї історії? Це ж було геніально! Просто геніально!
— Авжеж,— погодилась потішена пані Тішбайн.— Він розумний хлопець, мій синок. Завжди перший у класі. І такий старанний. Але подумайте тільки, якби з ним щось лихе скоїлось! У мене волосся стає дибом, хоч усе вже позаду. Ні, більше я нікуди його самого не відпущу. Бо помру зі страху.
— Він такий, як на фотографії? — спитав чоловік. Пані Тішбайн подивилася знову на газету і сказала:
— Такий. Точнісінько такий. Вам подобається?
— Надзвичайно! — вигукнув чоловік.— Хлопець хоч куди. З нього будуть люди.
— Тільки якби він трохи охайніше сів,— не заспокоювалась мати.— Піджак весь зібгався. Треба розстібати ґудзики, коли сідаєш. Та він же не слухає.
— Аби він не мав більших вад! — засміявся чоловік.
— Ні, вад у нього, мого Еміля, немає,— мовила пані Тішбайн і зворушено потерла собі носа.
Потім пасажир вийшов, залишивши їй газету. Вона читала й перечитувала Емілеві пригоди до самого вокзалу Берлін—Фрідріхштрасе. Ту статтю вона прочитала одинадцять разів.
Коли поїзд спинився, на пероні вже стояв Еміль у своєму святковому костюмчику. Він убрався так для мами і тепер кинувся їй на шию, вигукуючи:
— Ну, що ти на це скажеш?
— А ти не задавайся, шалапуте!
— Ой, пані Тішбайн, я неймовірно радий, що ти приїхала,— сказав Еміль і взяв матір під руку.
— Переслідуючи злодія, ти геть обшмугляв свій одяг,— зауважила мама, але зовсім не сердито.
— Якщо хочеш, у мене буде новий костюм.
— Звідки він візьметься?
— Одна крамниця збирається подарувати мені, Професорові і Густаву нові костюми, а потім повідомити в газеті, що ми, детективи, купуємо одяг тільки в цій крамниці. Це така реклама, розумієш?