— Треба створити щось на зразок резервного загону,— запропонував Еміль.
— Звичайно,— погодився Професор.— Той, хто не дуже потрібний, щоб вистежувати злодія, зостанеться тут, на Нікольсбурзькій площі. Ви всі по черзі збігаєте додому й скажете, що повернетеся сьогодні дуже пізно. А хтось хай навіть скаже, що ночуватиме в товариша. Це на той випадок, щоб ми мали заміну й підкріплення, як доведеться вистежувати злодія до ранку. Густав, Крумбігель, Арнольд Мітенцвай, його брат і я зателефонуємо додому, що не прийдемо ночувати... Ага, Траугот піде з Вівторком до нього з'язковим і бігатиме на Нікольсбур-зьку площу, коли хтось знадобиться. Отже, в нас є детективи, резервний загін, телефонний центр і зв'язковий. Попервах це найважливіше.
— Але ж нам треба щось їсти,— нагадав Еміль.— Може, хто-небудь збігає додому й принесе бутерброди?
— Хто живе тут поблизу? — спитав Професор.— Мі-тенцвай, Герольд, Фрідріх Перший, Бруно, Церлет! Катайте додому і принесіть бутерброди.
П'ятеро хлопців помчали щодуху.
— Ну ви ж і дурноверхі! — розсердився Траугот.— Базікаєте про харчі, про телефон, про ночівлю. А як зловити злодія, і не заїкаєтесь. Ех ви... ви... вчені! — Йому не спало на думку ніяких дошкульніших слів.
— Чи є в нас апарат знімати відбитки пальців? — спитав Петцольд.— Але злодій, можливо, був у гумових рукавичках, і тоді ми взагалі нічого не зможемо довести.
Арнольд уже подивився аж двадцять два детективних фільми. І це, як усі помітили, вплинуло на нього не зовсім добре.
— Таке плетеш! — обурився Траугот.— Ми виберемо слушну хвилину й викрадемо в нього гроші, які він украв в Еміля.
— Дурниці! — вигукнув Професор.— Якщо ми поцупимо в нього гроші, то станемо такими ж злодіями, як і він.
— Балакай! — спаленів Траугот.— Коли хтось вкраде в мене гроші, а я вкраду їх у нього, то ніякий я не злодій.
— Ні, тоді й ти злодій! — наполягав Професор.
— Вигадуєш! — буркнув Траугот.
— Професор каже правду,— втрутився Еміль.— Коли я щось крадькома візьму, значить, я — злодій. Байдуже, чи то моя річ, чи його.
— Авжеж,— підтвердив Професор.— Зробіть ласку, киньте ці балачки, з них немає ніякої користі. Все зрозуміло. Тільки ми ще не знаємо, як спіймати того негідника. Але це ми якось упораємо. Поки що ясно тільки одне: він має віддати гроші добровільно. Красти їх — це безглуздя.
— Цього я не збагну,— сказав малий Вівторок.— Як я можу вкрасти своє? Що моє — те моє, навіть коли лежить у чужій кишені.
— Тут є різниця, яку важко пояснити,— почав Профе-
сор таким тоном, наче читав лекцію.— На мій погляд, морально ти маєш на це право. Але суд тебе все одно засудить. Цього часто не розуміють навіть дорослі, проте це так.
— Хай буде по-вашому,— стенув плечима Траугот.
— Нам треба стерегтися. Чи всі вміють добре скрадатися? — спитав Петцольд.— А то він може озирнутись і побачити нас. Тоді — на добраніч!
— Аякже, треба спритно скрадатися,— підтвердив малий Вівторок,— тому я й гадав, що стану вам у нагоді. Ох, я ж і скрадаюся! А невтомний, як поліцейський пес. І гавкати я теж умію.
— Спробуй-но скрадатись у Берліні, щоб тебе ніхто не побачив! — розхвилювався Еміль.— Коли хочеш впасти всім в очі, то скрадайся.
— А револьвер? Без нього нам не можна,— зауважив Петцольд.
Він без упину вигадував щось нове.
— Звісно, треба мати револьвер,— загомоніли хлопці.
— Ні, не треба! — відказав Професор.
— Злодій напевне має бодай один револьвер! — вигукнув Траугот.— Я ладен закластися на що завгодно.
— Справді, наше діло небезпечне,— сказав Еміль.— Хто боїться, хай краще йде додому спати.
— Чи не хочеш ти сказати, що я боягуз? — спитав Траугот і посунув уперед, наче боксер на рингу.
— Спокійно! — крикнув Професор.— Чубитися будете завтра. Хіба так можна? Ви поводитесь, наче... наче діти!
— А ми ж і справді діти,— сказав малий Вівторок. І всі засміялися.
— Власне, мені треба було б написати бабусі хоч кілька слів. Адже мої родичі і гадки не мають, куди я щез. Чого доброго, що побіжать до поліції. Хлопці, може, хто з вас, поки ми стежимо злодія, віднесе мого листа? Вони живуть на Шуманштрасе, п'ятнадцять. Це було б здорово!
— Я віднесу,— зголосився хлопець, якого звали Бле-єр.— Пиши швидше! Треба встигнути, щоб там не зачинили парадних дверей. Поїду на метро до Оранієнбур-зької брами. А гроші на квиток?
Професор дав йому двадцять пфенігів на дорогу, туди й назад. А Еміль узяв у хлопців олівець, папір і написав:
"Люба бабусю!
Ви всі, напевне, хвилюєтесь, де я подівся. Я в Берліні. Тільки, на жаль, ще не можу прийти до вас, бо маю одне важливе діло. Не питайте яке і не бійтеся. Коли все буде гаразд, я прийду і вже наперед радію зустрічі з вами. Хлопець, що принесе листа,— мій друг, він знає, де я, але не має права казати. Бо це — велика таємниця. Щиро вітаю також дядечка, тітоньку й Поні Капелюшок.
Твій відданий онук Еміль.
Р. 8. Мама вас усіх щиро вітає. Я й квіти привіз, незабаром принесу їх тобі".
Еміль згорнув папірець, написав на ньому адресу і сказав Блеєрові:
— Гляди тільки не прохопись моїм родичам, де я і що гроші поцупили. А то мені перепаде.
— Гаразд, Емілю, давай сюди свою телеграму. Коли я повернуся, то зателефоную малому Вівторку, щоб дізнатись, як справи, і буду в резерві.
І він побіг.
Тим часом повернулися хлопці з бутербродами, а Герольд приніс навіть ціле кільце копченої ковбаси. Він сказав, що випросив у матері. Аякже!
Усі п'ятеро попередили вдома, що вони ще кілька годин погуляють.
Еміль поділив на всіх бутерброди, і кожен поклав собі в кишеню по одному у запас. А ковбасу віддали Емілеві на потім.
Тоді ще п'ятеро хлопців побігли додому відпроситися на якусь годину. Двоє з них не повернулися — мабуть, батьки не пустили.
Професор придумав пароль, щоб відразу було зрозуміло — той, хто прибіг чи зателефонував, належить до детективів. Пароль — "Еміль", його легко запам'ятати.
Потім, побажавши всім ні пуху ні пера, пішли малий Вівторок та його зв'язковий, буркотун Траугот. Професор гукнув їм навздогін, щоб Вівторок зателефонував до нього додому і сказав батькові: він, Професор, затримується у важливій справі.
— Тоді батько не хвилюватиметься і не матиме нічого проти,— додав він.