Він був горянином зі східних схилів Карпат, а судно, яке затонуло у ніч перед тим у Східній бухті, було приписаним до Гамбургу сумнозвісним емігрантським кораблем на ім'я "Герцогиня Софія — Доротея".
Кілька місяців потому ми прочитали у газетах статтю про шахрайську "Агенцію Еміграції", що вела пропаганду серед слов'янського селянства у найвіддаленішій провінції Австрії. Ці мерзотники мали на меті заволодіти наділами бідного, неосвіченого люду, і діяли у змові з місцевими лихварями. Своїх жертв вони експортували переважно через Гамбург. Що ж до корабля, то я спостерігав його прямо з оцього вікна, зблизька — темного, грозового пообіддя він заходив у бухту під приспущеними вітрилами. Судно стало на якір точно по мапі, неподалік Брензетської станції берегової охорони. Пригадую, я ще раз визирнув поглянути поки не стемніло на обриси його рангоутів та оснастки, що нерухомо темніли на тлі рваних, сірих хмар, ніби ще один менший шпиль зліва від брензетської церковної башти. Увечері здійнявся шквал. Опівночі, вже у ліжку, я чув несамовиті пориви вітру і шум проливної зливи.
Десь у той час чоловіки з берегової охорони нібито бачили вогні пароплаву на якірній стоянці. У ту ж мить вогні зникли; але тепер зрозуміло, що інше судно, шукаючи притулку у бухті тієї страшної, сліпої ночі, протаранило німецький корабель посередині (пробоїна така, казав мені потім один з водолазів, "що баржа з Темзи наскрізь пропливе"), а потім відпливло геть, ціле чи пошкоджене — хтозна; але воно зникло, невідоме, непомічене та фатальне, загадково розчинившись у морі. Нічого так і не з'ясувалося про те судно, і навіть галас, що здійнявся по світу, не допоміг знайти його, якщо воно взагалі існувало десь на поверхні вод.
Цілковита відсутність зачіпок та змовницька тиша, подібно до майстерно здійсненого злочину відрізняли цю згубну катастрофу, яка, як ви пам'ятаєте, набула страшенного розголосу. Через вітер навіть найсильніші крики не досягали берега; очевидно, на борту не встигли подати сигнал біди. То була смерть без жодної метушні. Гамбурзьский корабель одразу наповнився водою і, тонучи, перекинувся, тож коли засвітало, над водою не побачити було навіть вершечка щогли. Звісно, корабля одразу не дорахувалися і спочатку берегові охоронці припустили, що уночі якір проволочило по дну, або обірвався трос і корабель винесло в море. Згодом, коли почався прилив, розтрощений корпус вочевидь трохи зрушився і вивільнив тіла, бо дитину — маленьку, біляву дівчинку в червоній сукенці — винесло на берег неподалік мартелової башти. Вже опівдні на протязі трьох миль пляжу можна було побачити босоногі тіла, яких метляло туди-сюди у піні прибою; неоковирних на вигляд чоловіків, насуплених жінок, дітей, переважно білявих, задубілих і мокрих, на марах, на плотах, на драбинах проносили довгою процесією повз вхід до "Корабельного заїзду" щоб скласти у ряд під північною стіною Брензетської церкви.
Згідно з офіційними даними, тіло дівчинки у червоній сукенці — перше, що прибило до берега з корабля. Але я маю пацієнтів з мореплавного населення західного Колбруку, і від них приватним чином довідався, що рано-вранці того дня двоє братів спустилися поглянути, що діється з їхнім човном, який вони до того витягли на пляж, і знайшли на березі далеченько від Брензета звичайний корабельний курник з одинадцятьма втоплими гусками всередині. Птахи пішли у їжу їхнім родинам, а курник сокирою розламали на дрова. Можливо, що наш бідолаха (коли припустити, що у момент зіткнення він опинився на палубі) прибився до берега на цьому курнику. Можливо. Я визнаю, це неймовірно, але ж він опинився тут — і на протязі днів, та де там — тижнів нам і в голову не приходило, що серед нас єдина жива душа, яка врятувалася з того лиха. А сам він, навіть коли опанував мову пристойно, розповісти міг небагато. Пригадував, що йому стало ліпше (мабуть, коли судно стало на якір) і що від пітьми, вітру та зливи йому перехопило подих. Виглядає, що він тієї ночі пробув на палубі якийсь час. Але не варто забувати, що його вирвали зі звичного оточення, що він мучився від морської хвороби і чотири дні пробув замкненим у трюмі, що він не мав уявлення ані про кораблі, ані про море, а отже не міг з певністю усвідомити, що з ним сталося. Зливу, вітер і темряву він усвідомлював; знайомим було йому мекання овець і він пам'ятав муки свого убозтва та митарств, гіркий подив, що їх ані помічають, ані співчувають, збентеження, коли усі чоловіки, що стрілися йому, були повні гніву, а жінки — злоби. Він звертався до них як жебрак, це правда, казав бідолаха; але у його країні з жебраками велися лагідно, навіть якщо й не давали нічого. Дітей у його країні не вчили кидати камінням у тих, хто просить милостині. Смітові дії остаточно зламали його. Дровітня набула зловісного вигляду в'язниці. Що з ним збираються робити?... Не дивно, що Емі Фостер явилася його очам в ореолі ангела світла. Дівчина через бідолаху не могла склепити очей і вранці, поки Сміти ще спали, вислизнула на задній двір. Приодчинивши двері у дровітню, вона зазирнула досередини і простягла йому півбуханки білого хліба — "такий хліб у моїй країні їдять багатії", казав він.
На це він повільно підвівся зі сміття, заціпенілий, голодний, тремтячий, жалюгідний і повний невіри. "Можеш з'їсти?", запитала Емі своїм слабким та сором'язливим голосом. Він, мабуть, прийняв її за "милостиву пані". Люто накинувся на хліб і сльози падали на скоринку. Раптом він впустив їжу, схопив її зап'ясток і закарбував на руці поцілунок. Емі не злякалася. Попри жалюгідний стан в'язня, вона спостерегла, що він вродливий. Емі замкнула двері і неспішно повернулася до кухні. Набагато пізніше вона розповіла про цей випадок місіс Сміт, яку дрож проймав від самої думки, що та істота може її торкнутися.
Цим проявом імпульсивної жалості його повернули до меж людських стосунків з новим оточенням. І він ніколи цього не забував — ніколи.
Того ж ранку прибув старий містер Свеффер (найближчий Смітів сусіда), щоб допомогти порадою, а в результаті забрав приблуду з собою. Поки двоє чоловіків судили за нього незрозумілою мовою, нещасний стовбичив побіля них, ледве тримаючись на ногах, покірний, обліплений напівзасохлою грязюкою. Місіс Сміт відмовлялася спускатися, поки безумець не покине обійстя; Емі Фостер крізь відчинені двері спостерігала за ним з дальнього кута темної кухні; а він запопадливо намагався вгадати та виконати накази, які йому показували на мигах. А проте Сміт був повен підозри. "Вважайте, сер! Можливо, це все хитра комедія!" раз по раз скрикував він застережливим тоном. Коли містер Свеффер пустив кобилу ходом, нещасний, який покірно сидів біля нього, через виснаження ледь не перекинувся з високої двуколки. Свеффер відвіз його прямо до себе додому. І тоді у дію вступив я.