— Казку?.. Треба згадати.
— Згадай. Будь ласка.
Я розповідаю їй про Котигорошка, про те, як він визволив сестру Оленку з полону Змія, і самому так чудно, що досі пам’ятаю цю казку. Потім я замовкаю, прислухаюся до її дихання, але його зовсім не чути.
— Ти спиш?
— Ні,— каже вона. — Ти ще не закінчив. Не розповів, як Котигорошко визволив королівну й одружився з нею.
— Ти знаєш цю казку? Хедо, звідки?
— Мені цікаво, звідки знаєш її ти. Я жила в Україні. І, між іншим, ходила до школи[51].
Боже, яка маленька ця земля.
— Тоді далі розказуй ти, — прошу я.
Хеда розповідає про те, як Котигорошко визволив королівну з підземелля, де її тримав злий дідок із бородою на сажень, і як покарав своїх друзів за те, що вони хотіли відібрати у нього дівчину.
— Як? Як він їх покарав? — допитуюсь я, знаючи, що казка цього не уточнює, але мені завжди кортіло дізнатися, яку саме кару придумав Котигорошко зрадникам.
— Хіба ти не знаєш? — дивується вона.
— Ні.
— Він їх убив, — просто каже Хеда.
4
Я призначив йому зустріч у "Самотній зірці" і впізнав його відразу, як тільки він зайшов до кав’ярні. Це був щупленький хлопчина з чорними кучерями, схожий, до речі, на кавказця, а проте яскраво виявлений француз із типовим ім’ям Франсуа і типовими маноріями замашного журналіста. У кожному разі він умить виокремив мене за столом, хоч я не подав йому жодного знаку.
Це був ризикований крок навмання, але я на нього відважився, щоб убезпечити Хеду, і вранці подзвонив до московського корпункту аґенції "Франс Прес". Попросив підійти до телефону кого-небудь із журналістів, хто зацікавиться сенсаційним повідомленням. Мені покликали Франсуа Дервіля, видно, найголіннішого до всіляких сенсацій, бо він навіть не спитав, про що піде мова, лише попросив назвати місце зустрічі.
— Мосьє Дюшан? — він дивився на мене з тією ж цікавістю, як колись дивився Пелен. — Франсуа Дервіль. Я, здається, не запізнився?
— Ні,— сказав я. — Що будемо пити?
— Та що завгодно, — повів він плечима. — Я частую, в рахунок майбутнього гонорару.
— Я мушу вас трохи розчарувати і попросити вибачення. Ніяких сенсаційних заяв у мене для вас немає.
— Тобто?
— Так що й гонорару може не бути. У мене до вас поки що чоловіча розмова.
— Це теж непогано, — сказав він. — У наш час чоловічі розмови також рідкість.
Підійшов офіціант, і ми обоє зійшлися на віскі.
— Сьогодні я нічого особливого вам не можу сказати. Принаймні конкретного. Але є справа, з якою я більше ні до кого не можу звернутися.
— Дякую, — сказав він, і його очиці заблищали майже по-собачому. Взагалі з тими кучерями він скидався на недоглянутого пуделя.
— Я не буду наголошувати на конфіденційності нашої розмови. Думаю, ви самі зрозумієте, що довіритись вам мене змусили виняткові обставини. Однак я вам вірю, мосьє Дервіль, і не тому, що ви такий гарний, а через те, що в мене немає іншого виходу. Я просто приречений вам вірити. Бо те, про що піде мова, — це справа чести… не моєї, і не вашої, а, даруйте за високі слова, йдеться про честь нашої з вами… країни.
Він таки трошки був циніком, цей Франсуа, бо при слові "країна" не втримався, щоб не випити. Мені це сподобалося. На таких хлопців можна покластися. І коли я заговорив трохи конкретніше, він сидів і не кліпав.
— Річ у тому, що невдовзі мені доведеться вилітати з московського аеропорту з однією людиною, на яку полюють російські спецслужби. Сподіваюся, що все обійдеться без проблем. Але є п’ять відсотків із ста, що нас перепинять.
Я зробив паузу, підніс склянку і жестом запросив його випити. Адже п’ять відсотків — це було трохи замало для нього, щоб сподіватися на сенсаційну подію.
— Я вас уважно слухаю, — сказав Франсуа.
— Ця людина ніде ні в чому не завинила. Більше того, вона сама стала жертвою. На неї полюють тільки тому, що вона має родинні стосунки з тим, кого Росія вважає своїм ворогом. Чи треба вам розповідати про сучасну торгівлю людьми і спекуляцію заручниками? Думаю, що ні. Ви, мабуть, уже здогадалися, яка підтримка потрібна від вас?
— Приблизно.
— На цьому приблизно ми поки що й зупинимося. Я хочу, щоб під час нашого вильоту ви були в аеропорту. З камерою. Думаю, що коли ту людину заарештують, то їй допоможе тільки розголос цього факту. Якщо буде широке висвітлення в пресі, то я майже певен, що їй нічого не загрожуватиме. Рано чи пізно вони змушені будуть її відпустити.
— Гм… — він подивився на мене майже з підозрою. — Якщо особа, як ви кажете, абсолютно ні в чому не винна, то чому не зробити інформаційне випередження? Здіймемо галас — і її ніхто не чіпатиме.
— Ні,— сказав я. — Цей варіант має свої мінуси.
Я не хотів йому пояснювати, що ця людина під чужим ім’ям, що її документи сфальсифіковані. А отже, формальних приводів для затримання уже вистачає. Я й так йому багато сказав. Проте Франсуа мене зрозумів.
— Коли я вам буду потрібний? — спитав він.
— Про це я скажу пізніше. До того ще накидаю заяву, тобто викладу вам усі дані для преси. Але це ви також отримаєте в останній момент. Якщо, звичайно, виникне така потреба, чого мені дуже б не хотілося. Згода?
— Добре, — сказав він, волого поблискуючи очицями. — Вип’ємо за те, щоб такої потреби не виникло.
Потім дістав візитівку і від руки дописав на ній номер стільникового телефону.
— Я до ваших послуг удень і вночі.
— Дякую, — сказав я. — Назвіть суму.
— Ви хочете зі мною посваритися?
— Я маю на увазі технічні витрати.
— О, то буде для вас дуже дорого, — засміявся Франсуа. — На такі випадки існує prix fixe[52].
— Скільки?
— Із вас ще по одному віскі.
5
Якщо справді існує поцілунок смерти, то я відчув його бридкий дотик не на щоці, а на губах. Це був навіть не дотик, це був смоктун, який перехоплює подих, чого я давно вже не знав.
Я відчинив броньовані двері й одразу вдихнув порожнечу — вона облягла мене, як вакуум, де немає ні грамини кисню.
— Хедо!
Ні, її ніде не було. Але не було й чужого "людського духу", який я уловлював значно гостріше за Змія.
Мені трохи попустило від здогаду, що Хеда вийшла з дому сама, — запасний ключ, що висів на цвяшку в коридорі, щез. Однак виходити надвір чи комусь відчиняти двері я заборонив їй суворіше, ніж про це застерігала стара коза своїх семеро козенят. У неї не було такої необхідности, тим більше, що ми разом уже виходили в місто, вешталися по крамничках, і Хеда купувала собі всілякий жіночий дріб’язок, про який без неї я не міг і подумати. Наприклад, пилочки-ножички для нігтів чи, ще гірше, жіночі штучки, що їх побачиш тільки в телевізійній рекламі.