— Мені все одно.
— Хедо, не можна так.
— Купи мені зубну щітку.
— Добре, — зрадів я. — Я куплю тобі зубну щітку. Що іще?
— На свій розсуд.
— Ти мені довіряєш? — усміхнувся я, але Хеда не зловила у тому жодного натяку.
— Що вважаєш за потрібне, те й купи, — сказала вона. — І не барися, добре?
— А ти нікому не відчиняй.
— Хіба сюди хтось може прийти?
— Ні, я тільки хотів сказати, що я не дзвонитиму в двері. Відчиню ключем, домовились?
Вона кивнула. Я взяв її холодну руку і злегенька похукав на неї теплом.
Потім уже на порозі зупинився й сказав:
— До речі, мене звуть Анрі. Анрі Дюшан.
Це вперше в житті я ходив по ганчір’яних крамничках з таким задоволенням. Слава Богу, їх вистачало на кожному кроці, і вишколені дівчатка-продавці були чемні й догідливі до нахабства.
— Що вас цікавить? На кого? Яка модель? А як вам оце — останній писк… Якщо не підійде за розміром, ми вам залюбки поміняємо.
Щоб вони менше мені докучали, я казав, що шукаю щось таке… знаєте… з березового ситцю, та врешті-решт вибрав одну сукню легеньку блакитну й одну довгу вечірню, кольору темного безу.
Де я незручно почувався, то це в секції жіночої білизни, але й там узяв кілька білих "серветок" на випадок глупої ночі.
Що ще? Ще мені потрібен був найповніший телефонний довідник міста Москви, і я напитав його в першому-ліпшому кіоску, де купував газети. Взагалі-то я не збирався подовгу розбалакувати по телефону зі своїх апартаментів, але один дзвінок зробити можна. Так, для дозвільного марнування часу. Ще не зашкодило б задзвонити Ібрагімові, запитати, коротше, чи нічого не чути від Сміта і Вессона та що з цього приводу каже Путята, але, мабуть, утримаюся. А раптом він переконаний, що мене вже немає в Москві або й на світі. Під час супернавчань, коли в реальних умовах відпрацьовуються методи боротьби з терористами, всяке трапляється.
Русланбекові також зателефоную пізніше, коли вже буду далеко від цього прекрасного міста, якого дехто чомусь не любить. Як на мене, то нічогенька собі столиця, набагато краща за Назрань, і все тут можна купити — "Мум Кордон Руж", жіночі "серветки" і навіть сиґарети "Gitanes", значно дешевші, ніж у Марселі. Якість, звичайно, не та, але все-таки кращі за "примак" дядечка Толі.
Цікаво, як би аятолла зреаґував, якби я приїхав до Києва і сказав, що ось така й така справа? Спершу, либонь, захлинувся б димом, приголомшений моєю з’явою: "Це ти, зірвиголово? Мені сказали, що ти загинув". — "Я, дядечку Толю, я. Найцікавіше починається тоді, коли мертві повертаються з того світу, правда ж?"
Я пішки дійшов аж до Нового Арбату, де набрів на кав’ярню "Самотня зірка", і замовив собі віскі "Білий кінь". Мені хотілося погомоніти з аятоллою бодай отак, подумки, то більше, що він також побував у Моздокському фільтраційному таборі, і нам було з ним про що поговорити. Хоча б порадіти тому, що ми не потрапили до підвалів Владикавказького медінституту, ідеального місця як для тортур, так і для сучасного центру трансплантології, а також для виготовлення "секретної" зброї. Дехто зрозумів, що торгувати людськими органами набагато рентабельніше, ніж людьми, і поставив цей бізнес на конвеєр. Відпрацьований людський матеріал згодовували свиням, його й називали "секретною зброєю"…
Я розгорнув "Комсомолку" — чудова газета, на відміну від "Незборимої нації" та "Ічкерії", її продають навіть у Марселі. Я іноді купую цю газетку, дядечку Толю, бо вона пише й про Україну. Вона до нас набагато уважніша, ніж "Фіґаро" чи "Франс Суар", але до неї я не звернуся… Я, дядечку Толю, цього разу, пробачте, не звернуся й до вас, і ви мене зрозумієте: я роблю європейський вибір, обираю, як тепер кажуть, третій шлях. Світи ж мені, самотня зірко, світи на цьому шляху, де залишилося зробити всього лиш один крок — dernier coup de main[50].
Я залишаю на цьому столику непрочитану газету, залишаю недопите віскі. Я хочу бачити Хеду, я так її хочу бачити, що мені прикро в цьому собі зізнаватись.
Хеда зустрічає мене в коридорі.
— Ти так довго, — каже вона, і з її лиця спадає напруга.
— Вибач. Я тобі тут дещо купив. Приміряй.
Я даю їй пакет, іду до своєї кімнати, але й через стіну бачу, як вона приміряє сукні. Спершу блакитну, легеньку, потім ту, кольору темного безу.
— Подивися! — кличе вона. — Ти будеш моїм дзеркалом.
Я заходжу до неї і дивуюся тому, як вона оживає. Все правильно: Хеда стоїть у довгій бузковій сукні і це вже не загнаний хлопчик, а юна панна, якій до лиця навіть тихий задавнений смуток. Вона справді дивиться на мене, як у дзеркало.
— Звідки ти знав мій розмір? І колір?
— Я про тебе знаю багато.
— Що? Що ти знаєш?
— Усе, Хедо. Майже все. А колір — то до твоїх очей.
— Хочеш побачити блакитну? Ні, не виходь. Тільки відвернися.
Я відвертаюся, але бачу, як вона знімає безову сукню. У неї все тіло кольору молодого меду, тонке, худорляве, і тільки там, де золотіють її жіночі ложесна, воно повніє пругкою щедрістю.
— Ну як?
Я повертаюсь до неї обличчям, і мені не потрібні слова, бо все відбивається в "дзеркалі". Я тільки підходжу до Хеди ближче, беру її руку, щоб зігріти своїм диханням, і чую, що вона тепла.
Ми з нею майже не розмовляємо. Навіть за вечерею, коли я потягую свого "Білого коня", а Хеда пригублює зеленаве "Шардоне", ми мовчимо. Іноді наші очі надовго стрічаються, але й вони нічого не говорять одне одному і ні про що не запитують. Тільки перед тим, як піти, вона подає голос:
— Ти прийдеш?
Я дивлюся на неї, ніби нічого не розумію. Я й справді багато чого не розумію.
— Ти хочеш?
— Так.
— Прийду.
Вона йде до ванної, а я знову слухаю шум води і чую, як склянка із льодом холодить мої пальці. Я думаю про те, що двоє людей можуть прожити життя лише вдвох, без нікого. Ділити повітря, їжу, ліжко і жити навіть без балачок, без дурних запитань, хто ти і звідки, скільки тобі років, чим займаються твої батько-мати і який розмір твого взуття.
— Ти можеш вимкнути світло, — каже вона.
Ми лежимо з нею вдвох, заховані в мушлю ночі від усього світу. Двоє зернят у серцевині яблука. Я тільки знаходжу рукою її чубчика, бо знаю, що так вона краще засинає.
— Розкажи мені казку, — просить Хеда.