— Фігуральний вислів, — вставляю і я словечко, розслабившись після коньяку, який вступає у кров, починаючи ще з язика. Мені хочеться навіть додати, що в цьому світі немає особливих мудреців, котрі б знали істину, і змагання між ними тільки й полягає у фігуральності вислову. Інакше не може й бути у світі, де всі пристають з однаковою готовністю і до думки, що слово — Бог, і до тієї, що слово — полова.
— Ні, це не фігуральний вислів, — каже Русланбек. — Це те, що дало підстави генеральному прокуророві Ічкерії подати на Клінтона в суд. Він звернувся до Міжнародного суду ООН у Гаазі із звинуваченням Клінтона у підбурюванні росіян до кровопролитних дій. Бо скажіть мені, пане Скотєлов, може, ви знаєте: яка це кров маленька, а яка велика? Це що — коньяк, який можна налити у більшу і меншу чарку?
— І якою ж була відповідь із Гааґи? — спитав я, смакуючи разом з коньяком цим чарівним словечком "Гааґа", від якого я просто балдів. Я взагалі дурію від таких назв, як Брюссель, Женева, Ґенуя, де печуть, як франзолі, всілякі міжнародні конвенції, а що вже казати про Гааґу — Га-а-ґу, слово, що само роззявляє тобі рот аж до вух, Гааґу, де, окрім Міжнародного суду ООН, розмістилася ще й Організація непредставлених народів (UNPO) на чолі з найсимпатичнішим мені чоловіком — доктором Майклом ван Вальтом ван Прааґом, генеральним секретарем цієї UNPO — Організації упосліджених націй, одну з яких представляв мій земляк, що супроводжував тушонку до Махачкали, й одну із них представляєте ви, воша[36] Русланбек, — націю, яку не хочуть мати за рівню представлені нації і дивляться на неї з висоти своїх хмарочосів справді наче на вошу.
— Якою була відповідь із Гааґи? — перепитує Русланбек. — Та ніякої. Ото тільки ракетний удар дістав генералову "Ниву".
Він одійшов до вікна, довго мовчав. Він був збіса мудрий, цей Русланбек, член парламенту непредставленого народу. Його напружена спина видавала зрозуміле мені вагання.
— Ви знаєте, де її тримають? — спитав я.
— Ні. Але думаю, що наші люди дізнаються.
— Як мені краще вилетіти до Москви?
— Ви твердо вирішили?
— Я нічого не вирішував. У мене є завдання. Або я його виконую, або заробляю поцілунок смерти[37].
— З одного боку, це добре, що ви не є особою, як вони кажуть, кавказької національности. А з другого…
— Другого боку немає,— сказав я.
— Є. Вчора ви самі могли пересвідчитися. Там, у горах… Одна річ зробити те, про що було домовлено раніше, і зовсім інша — стромляти голову шайтанові в зуби. Ви хочете спокусити долю?
— Це моя професія. Я поїду туди, навіть якщо ви мені забороните.
Він повернувся до мене обличчям.
— Тут справа така: або ви, або хтось. І мені треба знати напевно. Ваша перевага в тому, що в її закордонному паспорті стоїть французька віза. Але, як ви самі розумієте, все ще можна змінити.
Він вийшов до сусідньої кімнати і повернувся з іще одним паспортом, який також подав мені.
Я розгорнув палітурки. На мене дивилося знайоме обличчя, яке я давно вже носив у собі.
— Вона тут також особа не кавказької національности, — сказав я. — І зовсім не Хеда.
— А вона не дуже й схожа на чеченку. Мати ж у неї… Тобто батько…
Він простяг руку, щоб забрати паспорт, але я сказав:
— Ні, він мій, бо тут наша віза. А якщо ви захочете все переграти, то вам все одно знадобиться інший. То як мені краще вилетіти?
— Це не проблема. Можна із Нальчика, можна із Слєпцовська. Але ви мусите тримати контакт із нами. І там також. Я вам запишу телефони.
— Я їх запам’ятаю.
Він недовірливо схилив набік голову.
— Там довгі номери мобільників, чужі для вас імена…
— Це моє хобі,— сказав я. — Довгі номери і чужі імена.
— Непередбачувані витрати ми, звичайно, візьмемо на себе. І ще одне велике прохання. Потрібна абсолютно чиста робота. Без трупів, без крови… Ви мене розумієте?
— Ще б пак.
Ну хто його тут міг зрозуміти краще за мене?
— Дозвольте вам зробити скромний подарунок, пане Русланбек.
Я шурхнув рукою у праву кишеню, потім простягнув йому за східним звичаєм обидві долоні, складені одна до одної. А коли їх розтулив, у його руці опинився мій "Сміт і Вессон".
— Що це?
— Сувенір, — сказав я і майже по-панібратському йому підморгнув.
Частина друга
1
Скажи-но, дядечку, адже не дарма Москва, спалена пожежею, віддана французам? Так, були люди, були часи…
Я сидів у ресторані готелю "Росія", де призначив Ібрагімові "стрілку", і з вікна десятого поверху було видно шмат Красної площі із собором Василя Блаженного, схожим на редьку хвостом догори, і навіть Спаську вежу Кремля, яка нагадувала здоровенного кілка, що його хтось забив тупим кінцем униз. Дивлячись по той бік масивної кремлівської стіни, я чомусь згадував троюрідного брата батькового дядька й уявляв, як цей чорт-козі-дядько стоїть за шторою одного з тих вікон, коли Сталін стріляє Блюхерові в лице. Мені б тепер такого родича. Але немає Сталіна і немає вже троюрідного брата батькового дядька.
Так, були люди… А тепер (якщо глянути з висоти цього московського хмарочоса) внизу повзають якісь непідковані блохи — ні тобі гусарів, ні уланів, ні драгунів, ні гармат, ні штиків. Хіба ось цей офіціант у червоній чумарці (ряжений), що підтюпцем подає мені горілку "Русская тройка" (ну який же новий руський не любить швидкої їзди? — а я серед них найновіший, щойно отримав громадянство), підносить оладки з чорною ікрою, осетриновий шашлик, ну, а далі побачимо. Може, ще дійдемо і до бичачих яєць.
Це я вдруге у своєму житті в Москві, уперше сюди нас привіз дядечко Толя чи не того ж року, як востаннє вийшов із Лук’янівської тюрми, коли проголосили Акт незалежности, й аятолла вирішив справдити свою давню мрію — вистрелити з гармати на Красній площі. Друзі відлили йому козацьку гармату у Львові, і ми, зодягнувши шаровари та вишиванки, подалися зі своїм Сагайдачним на Москву. Найцікавіше те, що нас ніхто ніде не зупинив, ні в поїзді, ні в метро, і навіть на Красній площі, коли ми розпакували гармату, всі показували на нас пальцями й гукали: "Ряжаниє, ряжаниє!" Дядечко Толя підніс сірника, гармата шмальнула дай Боже, і якби була набита не газетами "Незборима нація", а чимось серйозним, то не знаю, чим би усе скінчилося. А так тільки збіглися каґебісти й міліціонери: "Что такоє, кто ви такіє?" — і дядечко Толя їм пояснив, що це делеґація з Києва прибула привітати російських старших братів із Днем їхньої незалежности. "Молодци хахли", — сказав тоді один симпатичний каґебіст-демократ і навіть допоміг нам донести гармату до метро.