— Ніяких сторонніх предметів у шлунку немає, — пояснив лікар. — А взагалі... серце в нормі, легені прозорі. Здоровий хлопчик.
— Де він? — не витримав професор.
— Зараз... Сергійко! — покликав лікар.
Двері кабінету скрипнули. В щілину просунувся цікавий ніс. І ось із темряви з'явився хлопчак.
Професор ступив крок назустріч і зупинився. Уважно подивився на хлопчика. Голосно сказав:
— Дивна річ! Фантастика!
— Здоров, Електронику! — посміхнувся Свєтловидов і простягнув руку.
— Я Сироїжкін, — сказав хлопчик, ховаючи руку за спину.
— Це не він? — здивувався Олександр Сергійович, дивлячись запитливо на Громова.
Професор зробив непевний жест рукою. Очі його, спрямовані на Сироїжкіна, випромінювали лагідне світло.
Сергійко усміхнувся.
— Значить, це не він? — сказав черговий. — Та-ак... Але ж свідки запевняють, що саме цей хлопчик проковтнув годинники. Скажи чесно, — звернувся він до Сироїжкіна, — ти показував фокуси в парку?
— Нічого я не показував, — буркнув Сергій.
— І не ти біг у кросі?
— Нічого я не біг. Усе це болільники наплутали.
— І ти не знаєш, — примружився міліціонер, — хто такий Електроник?
— Нічого я не знаю! — закричав у розпачі Сергійко.
Якби ж то професор умів читати думки! Він негайно б довідався про все: як Сергійко знайшов справжнього друга, який він був радий і щасливий лише годину тому і як боїться так одразу, раптово втратити його. Ні, він нікому його не віддасть! Не скаже про те, що Електроник сидить у нього в кімнаті, у шафі, — ні слова, хоч би що з ним робили ці троє.
— Нічого я не знаю, — похмуро повторив Сироїжкін.
Ні, маститий учений не вмів читати чужі думки. Він сказав міліціонерові:
— Відпустіть хлопчика, це непорозуміння. Ви чули, що рентген нічого не виявив!
І Сергійко пішов. А четверо дорослих залишились у приймальні поліклініки.
— Отакий казус, — засмутився черговий. — Ви хоча б, професоре, дали фотографію свого Електроника.
— Фотографії в мене немає, — сказав Громов. — Та ви її щойно бачили: ось вона — фотографія — пішла на двох ногах, Сергійко Сироїжкін. Симпатичне ім'я!
ТАЄМНИЦЯ: "ТИ — ЦЕ Я"
— Електронику! — пошепки гукає Сергійко, відчинивши дверці шафи. — Все гаразд. Пакунок я віддав у бюро знахідок. Сунув у віконце і втік. Розгортають вони пакунок і бачать: знайшлися й гаманці, й годинники, й авторучки. І ніякого скандалу.
— Я не хотів скандалу, — хрипло сказав Електроник. — Вони самі давали речі.
— Тихіше! Всі сплять! — попереджає Сергійко.
Ніч. З усього неба дивляться у вікно зірки.
Місяць заховався за будинок.
Біля школи горить ліхтар.
— Ти хочеш спати?
— Я ніколи не сплю.
— А що ти робитимеш?
— Я читатиму. Давай мені книжки.
— Які ти хочеш? Пригоди? Про смішне?
— Давай усякі, — каже Електроник. — І вірші давай. Вірші читати корисно. В кожній літері віршів півтора бита.
— Яких ще там бита? — дивується Сергійко.
— Бит — одиниця інформації. В розмовній мові одна літера — це один бит. У віршах — півтора бита. Але це умовна назва. Можеш називати їх як хочеш, хоч догами.
— Ось тобі цілий мільйон догів, — каже Сергійко, дістаючи з полиці книжки. — Зараз я ввімкну тобі лампу. А акумулятори тобі треба заряджати?
— Я дійшов висновку, що вранці була дуже сильна напруга струму, тому я так швидко біг.
— А яка в тебе напруга?
— Сто десять вольт.
— Ну, діло просте. Зараз я візьму трансформатор від холодильника, й буде якраз сто десять вольт.
Сергійко тихенько приніс із коридора трансформатор і табуретку, взяв зі столу лампу й влаштував друга в шафі.
Роздягнувся, ковзнув під ковдру, став дивитися на світлу щілину, що розрізала шафу від верху донизу. Він лежав, дивився на золоту смужку, і йому дуже хотілося встати, заглянути в шафу й ще раз пересвідчитися, чи не сон усе це. Але він чув тихий шелест сторінок, комарине дзижчання трансформатора, бачив два білих проводи, що в'юнилися з шафи до розеток, і усміхався в темряві... Як раптом закрутилася перед його очима вогненна карусель, підстрибнули блакитні кульки, заіскрилася золотом промениста зірка...
І Сергійко заснув.
...Він схопився, почувши клацання замка, — це пішли батьки. Відчинив дверці шафи й радісно засміявся: Електроник дочитував товстенний том.
— Доброго ранку! — сказав Сергійко. — Є вже мільйон догів?
Електроник підвів голову:
— Доброго ранку. П'ятсот тисяч сто шістдесят битів.
— Ну й порозумнішав ти! — шанобливо відзначив Сергійко. — Зараз я вмиюся, і ми дивитимемося колекції.
На столі в кухні лежала записка: "Серьожо! Холодильник зіпсувався. Продукти на вікні. Обідай в їдальні Ми прийдемо вчасно. Мама, тато".
— Холодильник запрацював, — проспівав Сергійко, ставлячи на місце трансформатор. — А обідати не хочу.
Він витягнув із столу й шафи свої скарби, всівся просто на підлогу поряд з Електроником. Вони роздивлялися обговорювали космічні марки різних країн, перебрали колекцію значків, зіграли в лото і в "Подорож по Марсу", дивилися малюнки в старих журналах, розгадували головоломки. Сергійко безперестану реготав, плескав друга по плечу. Електроник вигравав у всьому, а головоломки він розплутував, ледь на них поглянувши.
— Хочеш, я тобі все подарую? — запропонував Сироїжкін.
— Для чого? — спокійно відказав Електроник. — Я більше нічого не хочу ковтати.
— Ну, тоді це буде нашим. Твоє і моє. Згода?.. Ой! — Сергій схопився, глянув на годинник. — Двадцять хвилин до уроку!
Він ухопив підручник, гарячково забубонів:
— Квадрат гіпотенузи прямокутного трикутника дорівнює сумі квадратів катетів. Квадрат гіпотенузи... квадрат катетів...
— Це теорема Піфагора, — сказав Електроник. — Вона дуже проста
— Проста-то проста, а в мене в журналі запитання. І я не вчив.
Електроник узяв папір, олівець і вмить зробив креслення.
— Ось доведення Евкліда. Є ще доведення методом розкладання, додавання, віднімання...
Сироїжкін дивився на друга, мов на чаклуна.
— Здорово! — видихнув він у захопленні. — Мені б отак... Але Сироїжкіну пара забезпечена.
— Що таке пара? — зацікавився Електроник.
— Ну, пара... це двійка... або погано.
— Погано, — повторив Електроник. — Зрозуміло. Я читав в одній книжці: з будь-якого становища є вихід. Це авторитетне й перевірене міркування.