ЕКСПЕДИЦІЯ "СУНИЧКА"
Вирушали на зорі. Автобуси, якими їхали юннати, і вантажівка з наметами, спальними мішками, гербаризаторами, сачками та Іншим екскурсійним спорядженням промчали вулицями і — на схід сонця.
Науково-практична експедиція розпочалася.
Разом із дітьми — вчені, працівники науково-дослідних закладів міста. Познайомитися із флорою і фауною однієї з невеличких річечок — таке завдання піонерів. Вони мають з'ясувати, які ссавці, птахи, земноводні й комахи населяють той клаптик землі, які дерева, кущі і трави ростуть там.
За кілька годин із траси звернули праворуч. Поїхали до недалекого лісу, що темнів на тлі ще по-весняному блакитного виднокругу.
— Там і отаборимося, — сказав Максим Павлович Авраменко, науковий керівник експедиції.
Машини зупинилися на галявині, оточеній кремезними дубами та стрункими березами. То там, то сям підступали молода горобина, ліщина, бересклет і вовчі ягоди.
— Подобається? — спитав дітей Максим Павлович.— Поставимо намети, кухню і — до річки. Тут її називають Суничкою.
— Казка!
Розсипалися всі по галявині..
...Коли сутеніло, темно-зелені намети уже стояли біля дубів. А сурма кликала на збір.
ТАМ, ДЕ ЖИВУТЬ БОБРИ
Таємниця хатки на купині
Схованку збудували швидко: надто вже не терпілося розпочати спостереження. Вийшов непоганий курінь із гілляччя вільхи.
— Тепер — тиша й увага! — Володимир Васильович обережно пробрав віконечко. Крізь нього було видно річку, заплавні береги, порослі кучерявими вільхами, стрункими осиками, густими верболозами.
— Помітили боброву хатку?
— Де? — схопилися за біноклі.
— Внизу, за вигоном річки.
— Крім паліччя, нічого не бачу,— сказав Василь.— Ви, мабуть, жартуєте, Володимире Васильовичу?
— І ти, Віро, нічого не бачиш?
Дівчинка стенула плечима. Нарешті відірвалася від бінокля:
— Невже оті гілки, що посеред річки?..
— Так,— зрадів Володимир Васильович.— Учора надвечір бачив я, як бобри гралися у воді, навіть на берег вилазили.
— Я думав, у них справжня хата,— розчарувався Василь.
Діти засміялися, Володимир Васильович дістав з рюкзака зошити й олівці.
— Будемо, друзі,занотовувати до щоденників все, що побачимо. А ти, Олесю, пробери собі віконечко і фотографуватимеш.
Олесь вкрутив у "Зеніт" телеоб'єктив.
— Володимире Васильовичу,— тепер Віра не випускала з рук бінокля,— а як бобри закріпляють хатку на течії?
— Будують її на купині, старому пеньку або кущі. От вам і якір. І ніяка течія не знесе. Зовні житло непривабливе, а всередині дуже чисте. — — — Бобри — охайні звірки. Вхід до їхньої хатки під водою, то перед порогом вони ніби проходять "санітарну" обробку.
— Бобер! — крикнула ВІра.
— Де?
— Віро, Віро...— невдоволено глянув на дівчинку вчений.— Хіба ж так можна! Ти налякала звірка, тепер знову чекай, поки він з'явиться.
Біля хатинки — кола на воді. Минуло з годину... На цей раз діти затамували віддих. Бобер уже підпливав до берега.
— Гляньте,— шепотів Володимир Васильович,— як легко він плаває. На те в нього невеличка голова, коротка й товста шия. Вуха теж маленькі, а в воді затуляють слуховий отвір. Між пальцями задніх ніг — шкірясті перетинки. Хвіст широкий, як лопата.
Бобер виліз із води й присів на задні лапи.
— Бачите, шерсть мокра,— сказав учений,— але до тіла вода не проникає — її не пускає густий підшерсток.
Звірок подріботів до зарослів верби. Зупинився поблизу одного деревця, принюхався, але не став чіпати. З води виліз ще один бобер І теж почимчикував до кущів. "Порадившись", бобри перейшли трохи ближче до річки, де невисокі, але товстуваті вільхи нависали над водою. Один сховався в кущі, а другий, трохи менший, став крутитися довкола дерева.
— Наче танцює! — сказала Віра.
— Олесю, приготуйся,— прошепотів Володимир Васильович,— їараз він гризтиме.
І справді, з-під бобрових різців полетіла блідо-рожева стружка. Крутячись навколо стовбура, бобер все дужче вгризався в нього.
— А різці в них гострі,— говорив учений,— і, як у всіх гризунів, ростуть все життя. Вони самі загострюються і ніколи не тупляться.
Тим часом звірок мало не перегриз дерево. Вітру не було, то воно й не впало. Боброві ж, певно, треба було, щоб дерево лягло у воду, і він сидів віддалік і чекав.
В цей час трохи нижче по течії шубовснула вільха. З гущавини вигулькнув другий бобер. Обидва вмостилися осторонь підточеного дерева, та воно не збиралося падати. Чіпати ж його вони не насмілились і почвалали до зваленої вільхи. Оглянувши її з усіх боків, "лісоруби" попливли до хатинки.
— Зараз побачимо, з якого боку в них двері,— висловив здогад Дмитро.
Та він помилився. Бобри, проминувши хатинку, сховалися за вигином річки.
— Тепер їх можна спіймати, перейнявши по дорозі додому,— у Василеві заговорив мисливець.
— Так і роблять браконьєри,— Володимир Васильович спохмурнів.— Ви знаєте, що хутро бобра високо ціниться: воно красиве, тепле, міцне й довго носиться. Тому й попит на нього великий. Он і наші знайомі.
Вибравшись на берег, бобри прицілювались до нових вільх.
— Навіщо їм стільки дерев губити? — обурився Коля.— Це ж неподобство.
— А ви не помітили по хатці, що вода в річці спала?
— Сантиметрів на десять. По гілках видно,— сказав Василь.
— Вірно! — похвалив Володимир Васильович.— А навіщо бобри дерева в річку валять?
— Греблю будуватимуть! — знову Василь.— Я знаю, ми вчили.
— Суничка в цей час завше пересихає,— став пояснювати вчений.— І можуть вийти з води входи до хатинки. Тому бобри трохи нижче перегачують рІчку. Стовбури дерев, паліччя, кореневища водяних рослин, мул — все це вони добре трамбують, і виходить міцна загата.
— І я зможу зафотографувати, як вони це роблять? — спитав Олесь.
— На жаль, ні. Будують вони тільки вночі. Ми зараз обійдемо кругом І здалеку подивимося на їхні гідротехнічні споруди. Вчора гребля була справна, а вночі, мабуть, хтось її пошкодив або вода прорвала — ось чому бобри й заметушилися. Завдяки цьому ви й побачили, як бобри "пиляють" дерева, бо вдень вони цього не роблять.
Діти склали приладдя в рюкзаки, витягли стояки з куреня (ще пригодяться!) і, переплигуючи з купини на купину, попрямували болотом за вигин річки.
— Так і є,— зупинив дітей Володимир Васильович,— течія розмила греблю, проте отвір ще невеликий. Ось чому бобри лише двох "відрядили" на будівництво.