І тут сталося таке...
Спершу люди побачили яскравий спалах, який на долю секунди засліпив усіх, за винятком Лікаря, що саме в цю мить кліпнув очима. Тоненька цівка все ще била вгору, коли стебла підломилися, затріщали, їх огорнули клуби чорної пари, й водночас з цим створіння з важким мокрим виляском гепнулося вниз. Якусь секунду воно лежало непорушно, ніби повна груддя, сіро-тілесного кольору куля, з якої виходить повітря, — тільки чорний волос звивався й танцював над ним, мов божевільний, розтинаючи, блискавичними конвульсіями повітря; потім волос зник, і по губчастому моху біля, ніг людей слимакоподібними рухами почали навсібіч розповзатися безформні, пузирчасті членики створіння; перш ніж хтось із них устиг щобь сказати чи поворухнутися, ця втеча, а точніше розповзання, скінчилося — останні часточки створіння, малесенькі, як гусениці, проворно вгризлися в грунт біля підніжжя стебел і зникли без сліду, тільки в ніздрі людям ударив нестерпний, солодкуватий сморід.
— Це була якась колонія?.. — невпевнено запитав Хімік і, піднісши до очей руку, протер їх.
Решта підсліпувато мружилися — перед очима в них і досі кружляли чорні кола.
— E pluribus unum, — відповів Лікар, — чи, точніше, e uno plures. Я не ручаюся за правильність моєї латині, але це, мабуть, саме така множинна істота, яка розділяється в разі потреби...
— Жахливий сморід, — озвався Фізик, — ходімо звідси геть.
— Ходімо, — погодився з ним Лікар.
Коли вони віддалилися від цього місця на кільканадцять метрів, він несподівано сказав:
— Цікаво, що сталося б, якби я був торкнувся цього волоса...
— Задоволення цієї цікавості могло б тобі дорого обійтися, — кинув Хімік.
— А може, й ні. Ти добре знаєш, як часто зовсім невинним створінням еволюція надає зовні страхітливих форм.
— Ох, та киньте ви вже цю свою дискусію — он там наче видно якийсь просвіт! — вигукнув Кібернетик. — І взагалі, якого біса ми поперлися до цього павучого лісу?
Вдалині почувся шум струмка, і люди зупинилися. Потім рушили знову; шум то наростав, то слабшав, то пропадав зовсім, але виявити струмок їм так і не вдалося. Зарості порідшали, грунт під ногами помітно пом'якшав, іти було неприємно, мов по кірці трясовини, іноді щось чвакало під ногами, наче намокла трава, однак ніде не видно було й знаку води.
Зненацька вони опинилися на краю круглої западини діаметром у кілька десятків метрів. У ній росли восьминогі рослини — вони стояли далеко одна від одної й здавалися старезними — стебла розійшлися так, наче неспроможні були підтримувати центральні потовщення, і від цього рослини ще більше скидалися на велетенських, небачених досі висхлих павуків. Дно западини подекуди вкривали іржаві зубчасті нарости пористої маси, частково вдавлені в грунт, а частково обсновані пагінням рослин. Інженер відразу ж спустився вниз крутим, хоч і невисоким схилом. Дивна річ, але тільки після того, як він опинився на дні западини, тим, що дивилися в неї згори, вона видалася кратером — свідком якоїсь катастрофи.
— Схоже на бомбову вирву, — сказав Фізик, що стояв на краю западини й стежив за тим, як Інженер спершу підійшов до великих уламків біля підніжжя найвищого "павука", а тоді спробував зрушити їх із місця.
— Залізо?! — крикнув Координатор.
— Ні! — відловів Інженер і зник між крутими зламами якоїсь конструкції, що нагадувала розтрісканий конус.
За хвилину він з похмурим виразом обличчя виринув з-поміж стебел, які з хруском ламалися, коли він їх розгортав. До нього відразу ж простяглися кілька рук, він вибрався нагору й, побачивши спрямовані на нього зацікавлені погляди, знизав плечима.
— Я не знаю, що це таке, — признався Інженер. — Уявлення не маю. Там порожньо. Всередині немає нічого. Корозія зайшла вже дуже далеко. Якась давня історія — їй, може, сто, а може, й триста років...
Усі мовчки обійшли кратер і знову рушили в бік заростів, туди, де вони були найнижчі. Несподівано зарості зникли, точніше, розступилися: посередині виник прохід, такий вузький, що людина ледве могла рухатися в ньому, — щось на зразок ідеально прямого коридора; стебла обабіч нього були немовби порубані й понищені, великі гудзуваті потовщення почасти звалені набік, на інші павучі рослини, а почасти вдавлені в грунт — сплющені й сухі, вони стелилися товстим шаром і тріщали під черевиками, як висушена деревна кора. Люди вирішили йти цією просікою один за одним; їм доводилося розгортати руками рештки висохлих стебел, але все одно вони посувалися швидше, ніж досі. Просіка великою дугою дедалі чіткіше відхилялася на північ. Поминувши останні, зовсім низенькі мертві кущі, люди знову опинилися на рівнині, тільки вже на протилежному боці гаю.
Там, де просіка виходила із заростів, од неї відгалужувалася неглибока борозна; в першу хвилину вони прийняли її за стежку, однак це не була стежка. В безплідному грунті був виритий рівчак, завглибшки в кільканадцять сантиметрів і трохи більше завширшки. Він поріс зеленкувато-срібними, оксамитними на дотик лишайниками. Цей дивний "моріжок", як його назвав Лікар, тягнувся вдалину рівно наче стріла, і впирався в ясну смугу, що стіною затуляла перед ними весь обрій.
Над смугою виблискували шпичасті виступи, схожі на вершечки готичних, оббитих листовим сріблом веж. Люди йшли швидко, і майже з кожним кроком перед ними відкривалися нові деталі. По боках тяглася багатокілометрова поверхня, вигнута правильними арками, мов дахове покриття ангара неземних розмірів. Арки були повернені випуклостями вниз, під ними мерехтіло щось сіре, наче зі стелі сипався дрібний пил або текли тоненькі цівки каламутної води. Коли люди підійшли ще ближче, подих вітру приніс незнайомий гіркуватий, але приємний запах, схожий на пахощі невідомих квітів. Вони йшли щільною лавою. Аркоподібний дах, здавалось, підіймався дедалі вище, кожна арка, схожа на гігантський, перевернутий мостовий прогін, охоплювала майже кілометровий простір. Там, де дві арки сходилися в добре видимі на тлі хмар вістря, рівномірно спалахувало яскраве світло, немовби там були розташовані гігантські дзеркала, яка відбивали вниз сонячне проміння.