У мене залишався тільки один вихід: переховати револьвер. Але куди? Я поклав капелюшок знов до коробки, поставив коробку на полицю, стілець на місце і роззирнувся. У спальні я не знайшов жодного надійного місця і рушив до вітальні. Тепер було б як ніколи не до речі, якби прибиральниця або хтось інший перебили мені. Я оглянув кушетку й побачив, що пружини стоять на фанерному днищі. Непогана схованка! Якщо Сара й зазирне до коробки і виявить пропажу, то, звичайно, повік не здогадається, що револьвер хтось просто переховав куди-інде, й шукати його не стане. Я поклав револьвер на днище під пружинами, роззирнувся довкола, впевнюючись, чи все стоїть і лежить так, як я застав, згріб свої пальто й капелюх і так спішно забрався з квартири, що мало не вискочив на вулицю в гумових рукавичках.
Вже сидячи в таксі, я сушив собі голову іще однією проблемою: сказати Вулфові про револьвер чи не сказати? А може, зачекати до четверга, коли ввечері настане розв'язка? Знайти відповідь було нелегко, але ж ми для того й примушуємо працювати свій мозок: щоб послатися на складні причини і так ухилитися від простої відповіді.
Коли машина зупинилася перед нашою старою кам'яницею, голова моя взагалі перестала варити, і тут я усвідомив, що з роками вона варитиме не краще.
Було десять хвилин на дванадцяту, отже, Вулф уже мав спуститися з оранжереї вниз. Однак у кабінеті його не було. Зате з кухні долинав гамір – радіоприймач працював на всю потужність, і я рушив туди. Вулф стояв край великого кухонного столу і сердито дивився на Фріца, що, нахилившись, принюхувався до шматка копченої осетрини. Обидва не почули, як я ввійшов, але Фріц, випроставшись, побачив мене, і тоді Вулф обернувся й сердито запитав:
– Де ви були?
Я відповів, що маю новини. Вулф наказав Фріцові приготувати відбивні котлети о чверть на третю – чекати довше він, мовляв, не збирається, – і пішов до кабінету, а я – за ним. Там я одразу ввімкнув радіо. Підставивши ближче до Вулфового крісла жовтий стілець, я вгледів у нього на столі три викрутки – одну з шухляди мого столу і дві з кухні. Я мимоволі всміхнувся: Вулф сам приготував інструменти! Я сів і відразу сказав, що, на мою думку, ленч може на нього почекати.
– Ще чого! – відказав Вулф. – Коли в домі гості, господар повинен сідати до столу разом з ними.
– Тоді в нас, – промовив я, – досить часу обговорити моє коротеньке донесення. Я не обтяжу вас довгою розповіддю, але, гадаю, вам буде приємно довідатись, що я маю підтвердження версії, яка влаштовує нас більше. Мені закортіло прогулятись, і я випадково забрів до будинку шістдесят три на Арбор-стріт, випадково в своїй кишені натрапив на ключа, який підійшов до дверей Сари Дакос, отож я опинився в квартирі, роззирнувся, і в коробці з капелюшком, – вона стояла на полиці в стінній шафі, – знайшов револьвер системи "Смітт і Вессон" калібру 0,38. Одна гільза в барабані порожня. Як ви знаєте, Кремер мені сказав, що Елтхауз мав дозвіл саме на "Смітт і Вессон" калібру 0,38, але револьвера в квартирі не знайшли, хоч у шухляді його письмового столу лежала повна коробка набоїв. Виходить, дівчина…
– Що ви з ним зробили?
– Переховав. Мені здалося, що йому не місце в коробці з жіночим капелюшком, отож я поклав його під пружини в кушетці.
Вулф глибоко вдихнув повітря, на хвилю затримав подих, а тоді видихнув.
– Це вона застрелила Елтхауза! – випалив він.
– Правильно. Саме це я й хотів сказати, тільки ви перебили мене.
– Вона не знайде револьвера?
– Не знайде. Якщо вона помітить, що револьвер зник з коробки, то навіть його не шукатиме. Наскільки я знаю вродливих молоденьких жінок, вона просто перелякається. Якщо так і станеться, я матиму клопіт. Вона може втекти, мені доведеться повідомити Кремерові про револьвер, і тоді мене потягнуть до гілляки. А якщо я Кремерові нічого не скажу, то не зможу спокійно вночі спати.
Вулф заплющив очі, та через кілька секунд знов їх розплющив.
– Ви повинні були сказати мені, що йдете туди!
– Ні, не повинен був. Це моя особиста справа, в якій замішаний пакет молока. Хай навіть дівчина нікуди не дінеться, я матиму той самий клопіт, якщо завтрашній вечір кінчиться невдачею. Ось бачите: все "якщо" та "якщо". А тепер я думаю подзвонити по телефону-автомату Х'юїттові й спитати, чи запаковані вже орхідеї. Дзвонити?
– Не треба. У Х'юїтта багато роботи. Гадаю, револьвер можна ідентифікувати?
– Безперечно. Тепер фахівці роблять це навіть тоді, коли номер спиляно. А Кремер знає номер револьвера, на який Елтхауз мав дозвіл.
– Тоді ніякого клопоту ми не матимемо. Мені ще треба поглянути на ту осетрину.
Він підвівся з крісла й рушив до дверей, але біля порога зупинивсь, обернувся до мене, кинув: "Усе гаразд!" – і вийшов. Я похитав головою і хитав нею весь час, поки ставив на місце жовтий стілець. "Клопоту ми не матимемо!" Дай боже! У мене промайнула думка, що якби я був такий шанолюбний, як Вулф, то вже давно керував би ФБР, але я відразу збагнув, що так міркувати не варто. Я сховав ключі та рукавички до шафки й пішов на кухню випити склянку молока – ленч сьогодні мав бути пізно, – а заразом і послухати їхню суперечку про осетрину.
Залишалося ще години зо дві чи й більше, молоко я випив і вирішив обійти будинок. Насамперед я піднявся до своєї кімнати поглянути, чи все готове до прийому гостей, які мали зайняти моє ліжко. Фріцові заборонено входити до мене в кімнату – вона моя, і відповідаю за неї тільки я. Тут усе було гаразд, тільки дві подушки, що я вранці взяв пі стінної шафи, виявилися неоднакових розмірів. Але тут уже нічого не вдієш. Потім я пішов до так званої "південної вітальні", що якраз над кімнатою Вулфа. Там на двох односпальних ліжках мали ночувати ще двоє гостей. Та заходити сюди було зайве – помилок Фріц ніколи не припускався. Але ж мені треба було якось згаяти час! Зрештою, я його таки згаяв.
Я не чекав їх раніше другої години, але забув про одне: справу ж доручили Саулові! Вулф був на кухні, а я у вітальні поруч із кабінетом саме давав лад простирадлам на кушетці, коли пролунав дзвінок у двері. Я поглянув на годинник: за двадцять хвилин друга. Отже, це ще не вантажна машина. Та я помилився. Вийшовши до передпокою, її побачив крізь шибки на сходах здоровенного типа в шкіряній куртці. Коли я відчинив двері, він хрипко гаркнув мені в обличчя: