Чекаючи на мене, місіс Бранер сиділа за письмовим столом у себе в кабінеті й переглядала папери. Спершу вона поцікавилась, чи приходила до нас учора, як ми й умовлялися, міс Дакос, зауваживши, що, всупереч її сподіванням, увечері Сара їй не подзвонила. Я відповів, що дівчина приходила і вельми нам допомогла. Я зумисне наголосив на слові "вельми", – адже в кабінеті місіс Бранер, можливо, стояли потайні мікрофони. Потім я сів ближче, нахилився до неї і зашепотів:
– Ви не проти, якщо ми поговоримо пошепки? Місіс Бранер невдоволено глянула на мене:
– Це просто смішно!
– Атож, смішно, – знову прошепотів я. – Зате так надійніше. Багато вам розмовляти не доведеться. Мені треба тільки одержати від вас зразок почерку міс Дакос. Що завгодно – будь-які її нотатки чи записка до вас. Я розумію, вам це здається неабияк смішним, але повірте, нічого смішного тут немає. Не вимагайте від мене пояснень, бо дати їх я не маю права. Я виконую інструкції. Або ви довіряєте містерові Вулфу вести вашу справу, або не довіряєте.
– Але, на бога, чому?.. – почала вона, проте я завбачливо підніс руку.
– Якщо ви не бажаєте розмовляти пошепки, – промовив я, – дайте мені те, що я прошу, і я піду.
Коли через п'ять хвилин я виходив з будинку з двома зразками почерку Сари Дакос у кишені – нотатки з дев'яти слів на аркушику з настільного календаря і записка на шість рядків до місіс Бранер, – я був певний, що літні жінки – головна опора країни. Місіс Бранер так і не сказала пошепки жодного слова. Вона мовчки покопалася в шухляді, знайшла записку, потім вирвала з календаря аркушик, передала і те, й те мені і, трохи гучніше, ніж звичайно, промовивши: "Повідомте, Коли з'ясується щось таке, що я маю знати", – взялася вивчати один із своїх паперів. От уже клієнт!
Повертаючись у таксі на Арбор-стріт, я почав розглядати зразки почерку Сари Дакос і, коли виходив на третій поверх будинку шістдесят три, майже не мав сумніву. В квартирі я взяв з комода у спальні фотокартку, зручно вмостився в глибокому кріслі під торшером у вітальні й узявся порівнювати почерки. Я не експерт-графолог, але не треба було бути великим фахівцем, щоб переконатися: записку до місіс Бранер, кілька слів у календарі, а також чотири рядки на звороті фотокартки написала одна рука. Може, та сама людина зробила й знімок, однак це вже не мало значення. Висновок я зробив. Так, я зробив висновок: пам'ять зрадила Сарі Дакос, коли вона запевняла, що її взаємини з Моррісом Елтхаузом не стали інтимними.
Переді мною стояла проблема: подзвонити місіс Елтхауз і спитати дозволу взяти цю фотокартку з собою чи залишити її тут. І я вирішив, що кидати її в квартирі – надто великий ризик. Capa може якимсь чином сюди проникнути, розшукати фотокартку й забрати її. Я взяв зі столу аркуш чистого паперу й загорнув у нього фотокартку. Вона. була досить широка як на мою нагрудну кишеню, однак я все ж таки обережно її всунув. Потім ще раз роззирнувся довкола – просто так, за звичкою, аби тільки переконатися, чи все залишилося на своїх місцях, – і вийшов зі здобиччю з квартири. Проходячи повз двері Сари Дакос, я послав їй рукою поцілунок. Але тут мені спало на думку, що ці двері заслуговують на щось більше, ніж поцілунок, і я вернувся оглянути замок. Він виявився тієї самої і досить простої системи "Берматт", що й у дверях Елтхауза.
З тієї самої телефонної будки, з якої я дзвонив місіс Бранер, я зателефонував тепер місіс Елтхауз, сказав, що залишив у квартирі все так, як було, і спитав, чи треба повертати їй ключі негайно. Місіс Елтхауз відповіла, що їй однаково, нехай буде так, як мені зручніше.
– До речі, – мовив я, – коли ви не проти, я візьму одну річ – фотографію чоловіка. Я знайшов її в шухляді і хочу, щоб того чоловіка хто-небудь упізнав. Гаразд?
Місіс Елтхауз відповіла, що я – дуже "загадкова людина", однак заперечувати не стала. А мені закортіло їй сказати, що я думаю про літніх жінок, але потім передумав – для цього ми з нею ще мало знайомі. Я набрав інший помер, попросив жіпку, яка взяла трубку – її звали Мімі, – покликати міс Роуен і за хвилю почув знайомий голос:
– Ленч через десять хвилин. Приходь.
– Знаєш, ти занадто молода для мене. Я дійшов висновку, що жінки до п'ятдесяти років… Відгадай, які вони?
– Які? Нудні – ось найкраще для цього слово!
– По-твоєму, найкраще саме це слово? Гаразд, про одну з них я подумаю і відповім тобі сьогодні ввечері. Мушу тебе про щось попередити й про щось запитати. Попередження: опівночі я мушу бути вдома. Я, бач, ночую тепер у кабінеті і… Я тобі все поясню, коли прийду.
– Господи боже, він що – пустив пожильців у твою кімнату?
– По суті, так. На одну ніч. Але годі про це. Почекай хвилинку. – Я переклав трубку в праву руку, а лівою дістав з кишені фотокартку. – Тут у мене один віршик. Послухай. – Я проникливо прочитав у трубку ті чотири рядки й спитав: – Ти знаєш цей вірш?
– Звичайно. І ти знаєш.
– Ні, я не знаю, хоч він і здається мені знайомим.
– Ще б пак! Звідки ти його читаєш?
– Розкажу іншим разом. То що це таке?
– Це перероблені чотири останні рядки другої строфи оди "До грецької урни" Дяюна Кітса. Взагалі непогано придумано, тільки кому це збрело в голову передражнювати Кітса?! Ескамільйо, ти досить непоганий детектив, танцюєш, як бог, у тебе чимало інших видатних чеснот, але інтелектуалом ти ніколи не будеш. Приходь, почитаєш мені вголос Кітса.
Я відповів, що вона таки зануда, почепив трубку, сховав до кишені фотокартку і, вийшовши з будки, вже вп'яте за останні п'ять годин сів у таксі. Дарма. Наша клієнтка но збідніє.
Була за п'ять хвилин друга, коли я скинув у передпокої пальто й капелюх, підійшов до дверей їдальні, сказав Вулфові, який сидів за столом, що, здається, піде сніг, і рушив на кухню. Спізнившись на обід чи вечерю, я ніколи не сідаю до столу разом з Вулфом. Ми вмовилися, що коли один уже смакує пирогом чи повидлом, то другому не варто поспішати з м'ясом або рибою – це буде погано для його травлення. Фріц поклав на столик, за яким я снідаю, ніж та виделку, приніс те, що лишилося від голубої риби, і я поцікавивсь, як у нього справи з меню на вечірку в четвер.