– Ні. Я, звісно, про це думав. Але… Ні.
Вулф обвів усіх поглядом.
– Може, хтось із вас назве таку людину?
Двоє похитали головою. Всі мовчали.
– Це запитання банальне, – вів далі Вулф, – але не завжди марне. Прошу всіх поміркувати. Не бійтеся, що вас звинуватять у наклепництві, – на ваші слова ніхто не посилатиметься. Безперечно, Морріс Елтхауз не міг прожити тридцяти шести років, нікого не скривдивши. Він скривдив свого батька. Скривдив містера Квейла… – Вулф подивився на Ярмека. – А статті, які він писав для вашого журналу, – невже вони були такі невинні?
– Ні, – відповів редактор. – Але якщо вони і зачепили когось настільки, що скривджений зважився на вбивство, то не думаю, щоб він ждав стільки часу.
– Принаймні один чоловік мусив ждати, – озвався Квейл. – Бо сидів у в'язниці.
Вулф дав першому редакторові спокій.
– За що?
– За шахрайство. Темна махінація з нерухомим майном. Морріс написав статтю, яку ми назвали "Афера з маєтністю". Після статті поліція порушила справу, і одного з махінаторів заарештували. Йому дали два роки. Це було два роки тому, навіть трохи менше, але за добру поведінку того чоловіка вже могли випустити на волю. Тільки вбивця не він – на такий злочин у нього не стане духу. Я бачив чоловіка кілька разів, коли він приходив умовити нас не згадувати його ім'я. Він просто дрібний шахрай.
– Прізвище?
– Я не… Хоча ні. Але яке це має значення? Його прізвище Оделл. Так, здається, Оделл. Френк Оделл.
– Не розумію… – почала була місіс Елтхауз, але голос її охрип, і їй довелося спершу прокашлятись. Потім вона звернулася до Вулфа: – Я нічого не розумію. Якщо винне ФБР, то навіщо ви про все нас розпитуєте? Чому ви не спитаєте в містера Ярмека, які матеріали про ФБР знайшов Морріс? Я його питала, а він сказав, що не знає.
– Бо таки не знаю, – підтвердив Ярмек.
– Я так і думав, – кивнув головою Вулф. – А то б вас турбувала не тільки поліція. Морріс вам розповідав що-небудь про свої відкриття й здогадки?
– Ні. Він про це ніколи не казав. Морріс спершу готував чернетку статті. Він завжди так працював.
Вулф щось буркнув собі під ніс, а тоді звернувся до місіс Елтхауз:
– Мадам, я вже сказав, що хочу мати цілковиту ясність. Я ладен ставити тисячу запитань – до самого ранку, цілий тиждень. Федеральне бюро розслідувань – грізний супротивник, воно має необмежені привілеї і владу. Ніхто в Америці – ні самотужки, ні гуртом – не зважиться на справу, яку я взяв на себе доброхіть. І це не похвальба, це лишень констатація факту. Якщо вашого сина вбив співробітник ФБР, то немає ані найменшого шансу знайти вбивцю, поки за справу не візьмусь я. Тому, як краще вести розслідування, вирішуватиму я, і тільки я. Містере Фромм, ви знов хочете сказати, що я дозволяю собі зайве?
– Ні, – відповів адвокат. – З тим, що ви розповіли про ФБР, не можна не погодитись. Як тільки я довідався, що ніяких матеріалів про ФБР у квартирі Морріса не знайшли, я зробив висновок, який, власне, напрошувався сам, і заявив містерові Елтхаузу, що, на мою думку, шанси розкрити злочин дуже сумнівні. ФБР недоторканне. Гудвін сказав місіс Елтхауз про одного чоловіка, який учора вам повідомив, нібито знає, що її сина вбили агенти ФБР, і підкріпив свої слова певними фактами. Я прийшов сюди, щоб зажадати прізвище того чоловіка, а також одержані вами відомості. Але ви маєте рацію. Процедуру розслідування визначати вам. Гадаю, це справа безнадійна, але я бажаю вам успіху і хотів би вам допомогти.
– Я теж цього хочу. – Вулф відсунув назад крісло і підвівся. – Нашу розмову, можливо, підслуховували і декого з вас, мабуть, потривожать. Якщо це станеться, прошу мені повідомити. Я хотів би також, щоб ви повідомляли мені про всі події, зв'язані з цією справою, хоч би які незначні вони були. Підслуховували нашу розмову чи ні, мій дім однаково під наглядом, і ФБР уже знає, що я веду розслідування вбивства Морріса Елтхауза. Наскільки мені відомо, поліція про це не знає, і я прошу вас нічого їй не розповідати. Це тільки додасть нам зайвих труднощів. Даруйте, що нічим вас не пригостив – я був дуже заклопотаний і забув про це. Містере Елтхауз, ви весь час мовчали. Чи не хочете ви що-небудь сказати?
– Ні. – Це було все, що Девід Елтхауз сказав за цілий вечір.
– Тоді – до побачення. – І Вулф вийшов з кабінету.
Всі повставали й рушили до передпокою. Я залишився в кабінеті – чоловіки й самі допоможуть дамам одягтися, тож я там не дуже потрібний. Уявляєте, яким невихованим я себе показав: навіть не подумав про задоволення подати пальто міс Хінклі! А коли я почув, як відчинилися вхідні двері, було вже пізно. Я зачекав, поки двері причинилися, вийшов і накинув ланцюжок. Всі вже стояли на тротуарі.
Ліфта я не чув, отже, Вулф, мабуть, пішов на кухню, і я й собі рушив за ним. Однак на кухні Вулфа не було. Так само, як і Фріца. Може, Вулф піднявся до оранжереї сходами? Але що б його до цього спонукало? Він міг іще, звичайно, спуститися вниз. Я зійшов сходами до Фріцової кімнати й відчинив двері.
Фріц мав змогу жити й нагорі, але йому більше подобалося в підвалі. Його кімната була не менша, ніж наш кабінет і вітальня заразом, але з роками виявилась добряче-таки захаращеною: столи завалені стосами журналів, на підставках бюсти Ескоф'є[6] і Брея-Саварена[7], на стінах меню в рамках, королівських розмірів ліжко, п'ять стільців, книжкові шафи (у нього двісті вісімдесят кухарських книжок), голова дикого кабана, якого Фріц убив у Вогезах, радіокомбайн з телевізором та стереофонічним програвачем, дві величезні шафи з давнім посудом – як твердить Фріц, однією з мисок користувався кухар самого Юлія Цезаря, – і таке інше.
Вулф сидів на найбільшому стільці, перед ним на столі стояла пляшка пива і склянка. Коли я ввійшов, Фріц, що сидів навпроти, одразу встав, але я підсунув собі інший стілець.
– Погано, що нашим ліфтом не можна спускатися вниз, – зауважив я. – Його не можна переобладнати?
Вулф ковтнув пива, поставив склянку й облизав губи.
– Я хочу знати все про ті електронні капості, – сказав пін. – Тут нас можуть підслухати?
– Не знаю. Я читав про одну штуку, яка ловить голоси на відстані півмилі, але не знаю, в якому радіусі вона діє і чи долає такі перешкоди, як стіни й підлоги. Певно, є й такі штуки, – я про них, правда, ще не читав, – що одної досить на цілий будинок. А якщо й немає, то скоро будуть. Людям тоді доведеться розмовляти на мигах.