– Ні, не доведеться. Я хочу в нього щось запитати.
– Ввічливо? Тактовно?
– Так.
Я причинив вхідні двері.
– У вас дві хвилини часу. Не сідайте, не підвищуйте голосу і не вживайте таких слів, як "проклятий горлоріз". Фріце, йдіть попереду.
Ми рушили вервечкою через передпокій – Фріц попереду, я позаду – і так ввійшли до кабінету. Вулф мав тонкий слух і добре чув, про що говорилось у передпокої. Отож коли Квейл спинився перед його столом – яз одного боку, Фріц із другого, – Вулф тільки холодно глянув на нього.
– Ви хотіли, щоб я повідомив вам поважну причину, – звернувся Квейл до Вулфа. – Як я вже казав, я товариш міс Хінклі. Настільки близький товариш, що вона подзвонила мені і розповіла про Гудвіна – тобто про його розмову з нею і місіс Елтхауз. Я порадив їй сьогодні ввечері до вас не йти. Але вона сказала, що піде. О дев'ятій годині?
– Так.
– Тоді… – Він затнувся. Е, ні, так різко не можна. Йому було важко взяти себе в руки, та все ж він упорався з собою. – Тоді я хочу бути присутнім. Ви… Можна мені прийти?
– Якщо ви будете пристойно поводитись.
– Буду.
– Ваш час минув, – сказав я і взяв Квейла за руку, щоб вивести з кабінету.
7
У кінці цього довгого дня, о десятій хвилині на десяту вечора, я зайшов на кухню. Вулф із Фріцом стояли біля столу посеред кухні й сперечалися про те, скільки ягід ялівцю покласти в маринад до відбивних котлет з оленини. Знаючи, що цей диспут може тривати довіку, я перебив їх:
– Вибачте. Прийшли всі і навіть більше. З'явився Девід Елтхауз, Моррісів батько. Він лисий, сидить ззаду, праворуч від вашого столу. З ним адвокат Бернард Фромм – теж у другому ряду, ліворуч. Голова схожа на яйце, погляд важкий.
Вулф насупився:
– Я не хочу, щоб і він там сидів.
– Розумію. Йому сказати про це?
– Трясця його матері! – Вулф повернувся до Фріца: – Гаразд, порайся далі сам. Я кажу три, але роби як знаєш. Якщо покладеш п'ять, мені навіть не треба буде куштувати – і по запаху здогадаюсь. Із чотирма ще можна буде їсти.
Вулф кивнув мені головою, і я рушив до кабінету, а він – за мною.
У кабінеті Вулф обійшов червоне шкіряне крісло, де сиділа місіс Елтхауз, і не сідав, поки я називав прізвища присутніх. Цього вечора у кабінеті стояли два ряди жовтих стільців. У першому ряду сиділи Вінсент Ярмек, Меріан Хінклі й Тімоті Квейл, у другому – Девід Елтхауз і Бернард Фромм. Найближче до мене виявився Квейл, і це було вельми вигідно. Нарешті Вулф сів, обвів гостей поглядом – спершу зліва направо, потім справа наліво – і промовив:
– Мушу вас попередити, що агенти Федерального бюро розслідувань мають змогу за допомогою електронних приладів підслуховувати всі розмови в цій кімнаті. Ми з містером Гудвіном гадаємо, що це хоч і мало ймовірно, проте можливо. Думаю, ви…
– Навіщо це їм? – перебив Вулфа адвокат таким тоном, як на перехресному допиті в суді.
– Зараз ви все зрозумієте, містере Фромм. Мені здається, вам треба знати про таку можливість, хоч би яка незначна вона була. А тепер я попрошу всіх трохи потерпіти, я говоритиму недовго. Я знаю: допомоги від вас можна сподіватися тільки в тому разі, коли я доведу, що ваші інтереси – інтереси батька, матері, нареченої і знайомих людини, вбитої майже два місяці тому, – збігатимуться з моїми. Злочинця й досі не знайдено. І я маю намір його знайти. Я маю намір довести, що Морріса Елтхауза вбив один із агентів ФБР. Мій намір…
– Яким чином? – перебив Вулфа Ярмек.
– Як? – одночасно з Ярмеком запитав Фромм.
Вулф кивнув головою і повів далі:
– Мій намір грунтується на двох міркуваннях. Недавно я розслідував одну справу, і в мене виникла потреба зібрати дані про певну діяльність ФБР. Бюро негайно вирішило вжити до мене санкцій і спробувало добитись анулювання моєї ліцензії приватного детектива. Може, їм зрештою і пощастить це зробити. Якщо навіть так, я не кину вести розслідування як приватна особа в своїх приватних інтересах і, певна річ, у своїх-таки інтересах викрию фальшиві твердження, нібито ФБР непогрішно стоїть на варті закону й справедливості. Таке моє перше міркування. Друге полягає в тому, що я давно вже маю підстави бути невдоволеним відділом убивств нью-йоркської поліції. Надто вже претензійно ті люди поводяться. Вони не раз намагалися чинити перешкоди моїй законній діяльності. Не раз погрожували притягти мене до відповідальності нібито за відмову видати їм важливі відомості чи перешкоди правосуддю. І я залюбки скористаюся нагодою відповісти їм тим самим і показати, що вони або знають, або ж підозрюють про причетність ФБР до вбивства Морріса Елтхауза і що перешкоди правосуддю чинять саме вони. Це також…
– Ви надто багатослівні, – урвав його Фромм. – Ви можете якось підкріпити свої слова?
– Шляхом логічних висновків – так. Поліція і районний прокурор знають, що Морріс Елтхауз збирав матеріали для статті про ФБР, але в його квартирі цих матеріалів не знайшли. Містере Ярмек, мені здається, ви теж мали стосунок до ідеї написати таку статтю?
Вінсент Ярмек більше, ніж Тімоті Квейл, відповідав моїм уявленням про старшого редактора: округлі похилі плечі, невеличкий, міцно стулений рот і такі тьмяні очі, що доводилося тільки здогадуватись, чи є вони насправді за окулярами в темній оправі.
– Мав, – промовив чи, скоріше, пропищав Ярмек.
– І містер Елтхауз зібрав такі матеріали?
– Звичайно.
– Він передав їх вам чи тримав у себе?
– Я думав, що матеріали в нього, але поліція мені сказала, що в квартирі ніяких матеріалів не виявлено.
– І який ви зробили висновок?
– Ну… Висновок напрошувався сам: хтось ті матеріали забрав. Не віриться, що Морріс тримав їх в іншому місці.
– Сьогодні місіс Елтхауз сказала містерові Гудвіну, нібито ви підозрюєте тут ФБР. Це правда?
Ярмек повернув голову до місіс Елтхауз, подивився на неї, тоді перевів погляд знов на Вулфа.
– Може, у місіс Елтхауз і склалося таке враження з нашої конфіденційної розмови. Але сьогодні паша розмова, як я вас зрозумів, не зовсім конфіденційна?
– Я сказав, що нас, можливо, підслуховують, але це ще не доведено, – пробурмотів Вулф. – Та якщо ви, містере Ярмек, дійшли такого висновку, то його, звичайно, дійшла й поліція. – Він перевів погляд на адвоката. – Як ви гадаєте, містере Фромм?