Меріан Хінклі підійшла до місіс Елтхауз і поцілувала її в щоку, а коли господиня назвала моє ім'я, обернулась і подивилася в мій бік. Поки її голубі очі вивчали мене, я наказав своїм не бачити нічого, що не стосується справи. Нарешті місіс Елтхауз запросила дівчину сісти, і я підставив їй стілець. Вона сіла й промовила до місіс Елтхауз:
– Якщо я правильно зрозуміла вас по телефону, ви сказали, нібито містер Вулф знає, що це – справа рук ФБР? Це так?
– Боюся, що я сама не зовсім правильно це зрозуміла, – відповіла місіс Елтхауз. – Може, ви самі їй поясните, містере Гудвін?
Я пояснив, звернувши увагу на три обставини: чому Вулф зацікавлений у цій справі, що викликало в нього підозру і як цю підозру підтвердили вчора слова того чоловіка. Я додав також, що Вулф поки по знає напевно, ФБР це чи ні, і, звичайно, не може нічого довести, але має такий намір, і саме тому я, мовляв, сюди й прийшов.
Міс Хінклі невдоволено глянула на мене і промовила:
– Але я не розумію… Містер Вулф повідомив поліцію про те, що йому розповів той чоловік?
– Вибачте, але я, мабуть, не зовсім ясно висловився. На думку містера Вулфа, поліція або знає, або підозрює, що це вчинило ФБР. Через те йому хотілося б, наприклад, довідатись, чи поліція вас не турбує. Чи не приходять до вас поліцейські раз у раз і з тими самими запитаннями? Місіс Елтхауз?
– Ні.
– Міс Хінклі?
– Ні. Але ж ми й так розповіли їм про все, що знали.
– Це не має значення. Коли поліція розслідує вбивство і не може напасти на слід злочинця, вона не дає спокою нікому. А от цього разу складається таке враження, паче вона про всіх просто забула. Це одне, що нам потрібно було знати. Місіс Елтхауз щойно мені сказала, нібито ви з містером Ярмеком вважаєте, що Морріса вбили агенти ФБР. Це правда?
– Так. Так, звичайно. Адже в його квартирі не знайшли ніяких матеріалів про ФБР.
– Ви знаєте, що то були за матеріали? Що йому вдалося розкопати?
– Ні, я про це не знаю. Морріс ніколи мені про таке не розповідав.
– А містер Ярмек знає?
– Хтозна. Але не думаю.
– Міс Хінклі, а як ви самі ставитесь до всього цього? Ви хочете, щоб убивцю Морріса Елтхауза піймали, хоч би там хто він був? Щоб його піймали й покарали.
– Звичайно, хочу. Безперечно, хочу. Я повернувся до місіс Елтхауз:
– Ви теж цього хочете. Чудово. Але немає сумніву, що поки за цю справу не візьметься Hipo Вулф, убивцю не піймають. Ви, мабуть, знаєте, що містер Вулф ніколи не виходить з дому і ні з ким ніде не зустрічається. Отож вам доведеться прийти до нього в його дім – вам, і міс Хінклі, і, якщо можна, містерові Ярмеку. Ви можете прийти сьогодні о дев'ятій вечора?
– Ну… – Місіс Елтхауз стисла свої переплетені пальці. – Я не… Що це дасть? Адже я не розкажу йому нічого нового.
– А хтозна. Мені самому частенько здається, що я не маю чого йому розповісти, але потім переконуюсь, що помилявся. Навіть якщо він тільки дійде висновку, що жодне з вас не може йому нічого розповісти, і це вже допоможе. То ви прийдете?
– Я гадаю… – Місіс Елтхауз подивилась на дівчину, яка колись мала стати її невісткою.
– Так, – кивнула головою міс Хінклі. – Я прийду.
Я ладен був обійняти її і поцілувати, і це, як мені здалося, мало б безпосередній стосунок до справи.
– А ви зможете привести з собою містера Ярмека? – спитав я.
– Не знаю. Я спробую.
– Чудово. – Я підвівся. – Нашу адресу, міс Хінклі, ви знайдете в телефонному довіднику. – Потім до місіс Елтхауз: – Мушу вам сказати, що ФБР, мабуть, стежить за нашим будинком і про ваш візит знатиме. Якщо вам це байдуже, то містерові Вулфу тим більше. Він навіть хотів би, щоб ФБР знало, що він розслідує вбивство вашого сина. Отже, о дев'ятій?
Обидві жінки кивнули головою, і я пішов. У передпокої служниця зохотилась потримати мені пальто, і я, аби лиш не ображати дівчину, заперечувати не став. Унизу в вестибюлі з погляду слуги, коли той відчиняв переді мною двері, я зрозумів, що швейцар уже встиг йому шепнути, хто я такий. І я, щоб до кінця лишитися в його очах детективом, на прощання зміряв бідолаху пронизливим, підозріливим поглядом.
Надворі вели свій карколомний танок сніжинки. Я сів у таксі й поїхав до центру міста. Чи їдуть за мною шпиги, я знов не дивився. Я міркував про те, що коли "хвіст" і вчепився за мною – річ цілком вірогідна, – то цієї хвилини один долар з кожних ста доларів податку від прибутків Вулфа і один з кожної тисячі доларів податку від моїх прибутків ідуть на утримання державних службовців, які оце без будь-якого запрошення набиваються мені в компанію. І такий розподіл, на мою думку, не зовсім справедливий.
Вулф щойно спустився з оранжереї, де він щодня, від четвертої до шостої, чаклував над своїми орхідеями, і зручно вмостився у кріслі зі "Скарбами нашої мови" в руках. Увійшовши до кабінету, я замість рушити, як звичайно, до свого столу, затримався на порозі й, коли Вулф нарешті підвів на мене очі, рішуче показав пальцем униз, повернувся і збіг сходами в підвал. Тут я ввімкнув світло і сів скраю на більярдному столі. Минуло дві хвилини, три, чотири… Нарешті почулися кроки, і в дверях з'явився Вулф. Люто зиркнувши на мене, він сказав:
– Я цього не потерплю!
Я звів брови:
– То мені все писати?
– Пхе! По-перше, ризик тут зовсім невеликий, а по-друге, чом би не мати з цього ще й вигоди? Розповідаючи, ви можете додавати від себе що завгодно – висловлювати зауваження, твердження, які я не братиму до уваги, якщо ви при цьому піднесете палець. Я робитиму те саме. Певна річ, ніяких посилань на містера Кремера, ризикувати ним ми не маємо права. Далі, в розмові ми повинні виходити з того, що вбивство Елтхауза – справа рук ФБР і ми маємо намір це довести.
– Але насправді такого наміру ми не маємо!
– Звичайно, ні. – Вулф повернувся й вийшов.
Отже, він таки обвів мене круг пальця! Його дім, його кабінет, його крісло… І все ж, підіймаючись сходами нагору, я змушений був визнати, що Вулф, попри свою впертість, таки непогано придумав. Якщо ФБР справді поставило в нашому кабінеті підслуховувальний пристрій – у що я анітрохи не вірю, – то ця вигадка з пальцем – збіса гарна ідея!
Коли я ввійшов до кабінету, Вулф уже сидів за своїм столом. Після того, як і я сів за свій, він промовив: