– Це ваш новий кабінет. Сподіваюсь, він вам сподобається. Навряд чи фебеерівці можуть поставити в будинку потайні мікрофони, не побувавши в ньому. Тут у них з мільйона тільки один шанс. Ба ще менше. Сідайте. – Я примостився скраю на більярдному столі, обличчям до крісла.
Вулф сердито глипнув на мене:
– Ви що, серйозно чи хочете мене подражнити?
– Про це не слід забувати. Я не хочу, аби стало відомо, що інспектор Кремер переказав вам вітання, купив мені пакет молока, потис руку й побажав щасливого нового року.
– Дурниці!
– Ні, сер. То був Кремер.
– У номері готелю?
– Атож.
Вулф вийшов на підвищення і сів у крісло.
– Доповідайте! – буркнув він.
Я неквапом, намагаючись не пропустити жодного слова, почав переказувати свою розмову з Кремером. Якби ми сиділи в кабінеті Вулфа, він би відкинувся на спинку крісла й заплющив очі. Але крісло в більярдній було для цього незручне, і він мусив сидіти рівно. Хвилин десять губи в нього були міцно стулені – чи то він так уважно мене слухав, чи то через те, що сидів у незвичній для себе позі, а може, того й того. Я закінчив розповідати про своє блукання по місту й зауважив, що хто-небудь із перехожих, хто гуляв по той бік вулиці з собакою, або хтось із мешканців двох будинків напроти, мабуть, бачив, як ті троє вийшли з будинку шістдесят три й рушили до машини за рогом, а може, навіть помітив її номер. Якраз на розі стоїть вуличний ліхтар.
Вулф гучно втягнув носом повітря і видихнув його через рот.
– Ніколи б не подумав, – нарешті озвався він, – що містер Кремер може виявитись таким віслюком.
Я кивнув головою.
– Так воно й здається, я розумію. Але він не знав, чому ФБР нами зацікавилось, поки я йому не сказав. Він тільки здогадувався, що ми чимось їм дозолили, а в нього нерозкрита справа про вбивство, і він не може довести вини за неї фебеерівців. Ось Кремер і надумав підкинути цю справу вам. Кремер гадає, що ви маєте хай навіть невеличкий шанс її врятувати. Скажіть щиро: вас це тішить? Подумайте лишень, на який ризик він зважився! Він навіть ні на мить не замислився над тим, що я розповів йому про місіс Бранер. Але тепер це до нього, певно, дійшло. Він, мабуть, таки збагнув: тут щось не те. Припустімо, ви здійсните чудо: доведете, що вбивство – справа їхніх рук, і їм не пощастить викрутитися. Цим ви доручення своєї клієнтки не виконаєте. Їй було б вигідно, а ви заробили б гонорар, якби дістали змогу заявити ФБР: послухайте, я кину розплутувати це вбивство, якщо ви припините стежити за місіс Бранер. Але Кремерові це припаде не до смаку – він-бо не того домагається. Та й вам таке, зрештою, не сподобається. Ви не звикли укладати угоди з вбивцями. Я висловився зрозуміло?
– Мені не подобаються ваші займенники! – пробурмотів Вулф.
– Гаразд. Тоді скажемо так: "ми", "нас", "нам". Я теж звик до іншого.
Вулф похитав головою:
– Все це казна-що! – Кутики його рота скривилися.
Я втупився в нього й вигукнув:
– Якого дідька ви посміхаєтесь?
– Казна-що. Тут так: або – або. Ви самі сказали: довести, що того чоловіка вбили фебеерівці, – марна праця. Чудово. Тоді ми доведемо, що фебеерівці його не вбивали.
– Це нам вигідно. А далі?
– А далі побачимо. – Вулф простяг у мій бік руку. – Ось поміркуйте, Арчі. Ми з вами не мали нічого. Інформація містера Коуена – суща дрібниця, вона не давала нам навіть слабкої надії. А тепер завдяки містерові Кремеру ми дістали гарний горішок у вигляді нерозкритого вбивства, в яке серйозно вплутане ФБР, байдуже – його співробітники вчинили той злочин чи ні. Це явний виклик нашому вмінню і нашому хисту, якщо ми їх узагалі маємо. Безперечно, спершу ми повинні з'ясувати, хто вбив того чоловіка. Ви бачили Кремера і чули, як він про це розповідав. Він справді певний, що це справа рук ФБР?
– Певний.
– Справді?
– Він так гадає. І не байдужий до цього. Кремер називає ФБР "клятою зграєю" і "ватагою вбивць". Довідавшись, що на місці злочину побували три фебеерівці в той самий час, коли загинув Елтхауз, він, очевидно, відкинув решту версій. Але ж Кремер – досвідчений поліцейський, і якби там була інша ниточка, він би за неї вхопився. Одначе такої ниточки, видно, не виявилось. І справді, якщо Елтхауз був уже мертвий, коли в квартиру проникли фебеерівці, то чому вони про це не повідомили в поліцію? Звичайно, не називаючи себе і вже після того, як пішли з квартири. Однак вони чомусь вирішили за краще мовчати. Напрошується запитання: чому? Те саме й щодо кулі. Мало хто з убивць може додуматись, що куля пройшла навиліт, ударилася в стіну і впала на підлогу. А вони знайшли її і забрали з собою. Для такого стріляного вовка, як Кремер, це дуже важлива обставина. Тож мені й не дивно, що ви запитали, чи справді він певний.
Вулф звів на мене похмурий погляд і промовив:
– А хто цей Регг, про якого згадував містер Кремер?
– Річард Регг – найголовніший фебеерівець у Нью-Йорку. Він керує місцевим управлінням ФБР.
– Але ж він знає чи здогадується, що Елтхауза вбив хтось із його людей?
– Про це слід запитати в нього самого. Регг, може, й знає, що це зробив хтось із його людей, а може, й не знає – адже сам він там не був. Він не такий дурень. Вистачає в нього розуму й для того, щоб не вірити усьому, що йому доповідають підлеглі. А це має значення?
– Можливо. Можливо, навіть дуже велике.
– В такому разі, на мою думку, він або напевно знає, що Елтхауза вбили його люди, або вважає це ймовірним. А то він був би з Кремером куди відвертіший, коли той прийшов просити в нього допомоги. Часом ФБР любить зробити послугу місцевій поліції, коли це йому нічого не варто – скажімо, не вадить їхньому престижу. Крім того, Регг, певно, знає, що Кремер не став би заперечувати проти негласного обшуку фебеерівцями квартири Елтхауза. Адже поліція, як ви знаєте, робить це також. Отож можливо навіть, що куля лежить у шухляді самого Perra.
– А яка ваша власна думка? Ви згодні з містером Кремером?
– Дивне запитання з вашого боку. Ні я, ні ви поки що не можемо мати власної думки. Може, Елтхауза застрелив домовласник за те, що той не заплатив вчасно за квартиру. Або… або… або…
Вулф кивнув головою:
– В цьому ми й повинні розібратися. І почнете ви сьогодні ж, а з чого – вирішуйте самі. Може, з сім'ї Елтхауза. Його батько, Девід Елтхауз, якщо не помиляюсь, – дамський кравець?