Потім я докладно розповів про свій візит до Еверса і, звичайно ж, про зустріч із Моррісоном. Я висловив глибоке переконання, що вчинив неправильно, мені слід було заявити Еверсові, нібито ми маємо секретну інформацію, якої він не має і ніде не дістане, і, коли він заплатить, ми докладемо зусиль, щоб те замовлення не анулювали. Певна річ, це було б досить ризиковано, однак, може, викликало б Еверса на відвертість.
Вулф похитав головою і сказав, що це зробило б нас занадто вразливими. Я підвівся, обійшов його стіл, узяв з полиці словник, розгорнув і, знайшовши потрібну сторінку, вернувся до свого крісла.
– Перше значення: "Сприйнятливий, чутливий до подразнення", – прочитав я. – Друге: "Який має здатність нервово збуджуватись…" Ось що означає слово "вразливий". Це правда, знайти кого-небудь вразливішого від нас із вами нараз нелегко. Але дозвольте мені завершити свій звіт за донь. Усю другу половину дня я згаяв на пошуки Ернста Мюллера – його звинуватили у використанні державного транспорту для перевезення краденого майна, а тепер випустили на поруки. І знаєте, цей поводився ще гірше за Еверса! Йому спало на думку вдарити мене, кулаком, до того ж він був не сам, отож мені довелось відреагувати. Може, я навіть переламав йому руку. Далі…
– Ви не постраждали?
– Ні, постраждали тільки мої почуття. Далі, з'ївши тієї жирної гидоти, я вирушив на пошуки Джулії Фенстер, яку нібито заарештували за сфабрикованим звинуваченням у шпигунстві, засудили, а тоді виправдали. Я згаяв на неї цілий вечір, але знайшов кінець кінцем тільки її брата. А цей – о, цей виявився хіба ж такою птицею! Ніхто ще не марнував так дня. Сьогодні я поставив рекорд. А ці ж три справи ми вибрали як найпевніші. Я просто-таки згораю від нетерплячки дістати від вас програму на завтра. Я покладу її собі під подушку.
– Тут трохи винен і ваш шлунок, – кинув Вулф. – Ну, коли не качку, то, може, хоч яєчню?
– Ні.
– Тоді ікру. У нас є фунт свіженької.
– Слухайте, Вулфе, ви ж бо збіса добре знаєте, як я люблю ікру! Але сьогодні я не допущу такої наруги над нею.
Вулф налив пива, зачекав, поки трохи осіла піна, випив, облизав губи і втупився в мене поглядом.
– Арчі, – промовив він нарешті, – ви хочете примусити мене повернути аванс?
– Ні. Я розумію, що з цього в мене нічого не вийде.
– Тоді ви даремно гаєте час на балачки. Ви добре знаєте: ми взялися до роботи, яка, логічно міркуючи, безглузда. Такого висновку ми дійшли обидва. Дуже малоймовірно, щоб котресь із повідомлень містера Коуена стало нам у пригоді, однак надія все ж таки є. Випадок може відіграти роль у будь-якій справі, а цього разу ми повністю залежимо від випадку. Ми залежимо від ласки долі. Ми можемо тільки викликати події, але не керувати ними. На завтра я не маю ніякої програми, все залежить від наслідків сьогоднішніх заходів. Ви ще самі напевно не знаєте – марно минув цей день чи ні. Можливо, дещо з того, що сьогодні зроблено, примусить кого-небудь діяти. Це може статися завтра, а може, й наступного тижня. Зараз ви стомлені голодні. Сто чортів, та повечеряйте ж нарешті! Я похитав головою.
– То все ж таки, що там у нас на завтра?
– Поговоримо про це вранці, не зараз. – І Вулф розгорнув книжку.
Я встав, штурхонув ногою крісло, узяв зі столу листа й сховав у сейф, потім пішов на кухню і налив собі склянку; молока. Фріц уже ліг спати. Збагнувши, що випити молоко було б не меншою наругою над ним, ніж над ікрою, якби її з'їсти, я вилив його назад у пакет, дістав чисту склянку та пляшку віскі "Рудий дід", налив з півсклянки і зробив чималий ковток. Присмак жиру в роті зник. Після цього я перевірив, чи замкнено чорний хід, допив віскі, сполоснув обидві склянки і, піднявшись до своєї кімнати, перевдягнувся в піжаму та пантофлі.
Спершу я вирішив узяти ковдру з електрогрілкою, але потім передумав. Зрештою, не завжди ж чоловікові спати в тепленькій постелі! Зі свого ліжка я взяв тільки подушку, а простирадла й ковдру дістав із стінної шафи у передпокої. Згрібши все в оберемок, я спустився вниз, ввійшов до кабінету, познімав валики з кушетки й заходився стелити. Коли я вже розгортав ковдру, почувся Вулфів голос:
– Сумніваюся, чи це потрібно.
– А я ні. – Я розіслав ковдру, зверху ще одну і обернувся до Вулфа. – Адже ви самі читали ту книжку. Коли фебеерівцям щось треба, вони не зволікають. Шафа з матеріалами – це для них завиграшки. Та, зрештою, і сейф…
– Ще чого! Ви перебільшуєте. Зламати сейф у будинку, де живуть люди?!
– Вони такого й не подумають робити, це для них далеке минуле. Вам слід прочитати деякі книжки з електроніки. – Я підібгав під ноги ковдру.
Вулф відсунув крісло, підвівся, сказав мені "добраніч", і пішов, прихопивши з собою "Скарби нашої мови".
У четвер уранці я сподівався, що Вулф перекаже мені через Фріца, який носив йому сніданок нагору, зайти до нього й дістати вказівки. Але Вулф мене не покликав. Отже, до одинадцятої він з оранжереї не вийде, і я вирішив поки що поробити свої справи. До десятої я впорався з ними – відніс до передпокою постільну білизну, поснідав, переглянув "Таймс", розпечатав пошту й склав її під прес-пап'є на столі Вулфа, а також пояснив дещо Фріцові. Однак Фріца мої пояснення аж ніяк не вдовольнили. Він ще добре пам'ятав – як, зрештою, і ми з Вулфом, – ту ніч, коли з кулеметів, поставлених на даху через дорогу, були розбиті сотні шибок в оранжереї і загинули тисячі орхідей. І коли Фріц почув, що я ночував не в своїй кімнаті, вікна якої виходять на Тридцять п'яту вулицю, а в кабінеті, він вирішив, що та ніч може повторитись. Я спробував переконати його, що в кабінеті я сторожував, а не ховався, однак Фріц мені не повірив і так про це й сказав.
Коли я покінчив з поштою, у мене ще лишалося трохи часу, і його треба було якось згаяти. Фріцові подзвонив власник рибної крамниці, і я став прислухатися до їхньої розмови, проте ніяких підозрілих звуків у трубці не почув, хоч телефон, звичайно, й підслуховували. Молодці техніки! Так, сучасна наука досягла високого рівня – кожен може робити що завгодно, і ніхто до пуття не знає, що за чортівня діється довкола.